Донька перевезла мене до себе й віддала найкращу кімнату, але невдовзі я зрозуміла, що за її турботою ховалося дещо інше

— Мамо, підпиши тут, поки нотаріус не пішов, — сказала Ольга й поклала переді мною теку так обережно, ніби в ній лежав не документ, а тістечко.

Я стояла посеред її величезної кухні, де пахло свіжою кавою, лимоном і дорогою побутовою хімією. За вікном скляної стіни тьмяно світилися вікна сусідніх будинків, унизу повзли машини, схожі на червоних і білих жучків. У моїй старій квартирі вікна виходили на каштани й дитячий майданчик, де вранці двірник шарудів мітлою. Тут було красиво, просторо, тихо й якось холодно.

— Що це? — спитала я, витираючи долоню об халат. Руки в мене чомусь спітніли.

Ольга втомлено всміхнулася. Та сама усмішка, якою вона в дитинстві відповідала, коли розбивала чашку й заздалегідь чекала, що я не стану її сварити.

— Ну мамо, ми ж обговорювали. Формальність. Щоб я могла займатися твоїми комунальними платежами, поліклінікою, пенсією, якщо тобі стане зле. Ти тепер живеш із нами, усе має бути зручно.

Я подивилася на зятя. Андрій сидів за столом, гортав телефон і вдавав, що не слухає. На ньому була біла сорочка, рукави закочені до ліктів, годинник блищав на зап’ястку. Раніше він завжди вставав, коли я заходила, жартував, називав мене Марією Павлівною, а останніми днями говорив коротко, не дивлячись у вічі.

— Мені зле поки що тільки від переїзду, — спробувала я пожартувати.

Ольга не засміялася. Нахилилася ближче, і її парфуми вдарили мені в ніс різкою солодкістю.

— Мамочко, ну будь ласка. Ти ж сама казала, що втомилася від своєї квартири. Там п’ятий поверх без ліфта, труби старі, сусіди галасливі. А тут у тебе найкраща кімната. Вид на двір, ванна поруч. Ми все для тебе зробили.

Я повернула голову. Двері до моєї нової кімнати були прочинені. Там стояло широке ліжко з м’яким сірим покривалом, крісло біля вікна, торшер, тумбочка, на яку Ольга поставила фотографію мого покійного чоловіка Миколи. Я тоді навіть розплакалася, коли побачила. Подумала: ось вона, моя дівчинка, виросла, але пам’ятає, що для мене важливо.

— Я не читаю без окулярів, — сказала я.

— Окуляри в коробці, мамо. Ти сама кудись їх поклала, — швидко відповіла донька.

Це була неправда. Окуляри я залишила на тумбочці в кімнаті. Але я промовчала. Від переїзду минуло лише три дні, і я вже кілька разів ловила себе на тому, що гублюся в чужих шафах, плутаю вимикачі, не знаходжу свої ліки. Учора хотіла заварити чай, відчинила не ту шухляду, висипала на підлогу дитячі пустушки й мало не розплакалася від сорому, ніби вчинила щось непристойне.

— Завтра підпишу, — сказала я. — Коли прочитаю.

Андрій підвів очі.

— Завтра нотаріуса не буде.

— Значить, потім.

Тиша повисла така тонка, що я почула, як у дитячій за стіною пискнула радіоняня. Маленький Міша, мій однорічний онук, спав погано, і Ольга всюди носила з собою білий приймач із зеленою лампочкою. Він лежав зараз на кухонній стійці поруч із вазою апельсинів.

Ольга повільно закрила теку…