Незавершена справа: чому покійний батько попросив доньку повернутися на цвинтар

Записку вона знайшла не одразу. Спочатку був запах — той самий, батьківський, який Лариса не змогла б описати словами, але впізнала б з-поміж тисячі інших. Стара шкіра куртки, тютюн, якого він не курив уже років десять, але який якимось чином назавжди залишився в складках тканини, і ще щось зовсім невловиме з дитинства, із того життя, коли вона була мала, забиралася до нього на коліна, а він читав їй уголос, водячи пальцем по рядках.

Вона взяла куртку обома руками, притисла до обличчя, і отоді з внутрішньої кишені безшумно вислизнув складений листок, перетягнутий тоненькою червоною ниткою, і впав на підлогу біля її ніг. Вона не відразу нагнулась. Стояла, тримаючи куртку, і дивилася на листок так, начебто він міг виявитися чим завгодно — старим чеком, забутим адресом, клаптиком газети. Потім таки підняла, розгорнула.

Почерк батька — кутуватий, з характерним нахилом убік, такий пізнаваний, що в неї перехопило дихання ще до того, як вона прочитала слова. А потім вона прочитала. І кілька секунд просто стояла посеред його кімнати, тримаючи листок двома руками, начебто боячись, що він знову відлетить.

«Лорка. Якщо ти читаєш це, значить, все пройшло за планом. Не бійся. Приходь завтра до моєї могили рівно о шістнадцятій годині. Одна. Нікому не кажи, особливо Дмитру. Я все поясню. Довіряй тільки собі. Тато».

На звороті дата. За день до його смерті. Лариса опустилась просто на підлогу. Не тому, що ноги не тримали, а тому, що в такому положенні здавалося, ніби світ трохи менше крениться.

Вона сиділа посеред батьківської кімнати на потертій доріжці, яку пам’ятала з дитинства, тримала листок і зрозуміти нічого не могла. Три дні тому над його труною читали молитву. Дніпро в той день був таким, яким уміє бувати на початку осені: некрасивим, по-дніпровськи — сірим, низьким, з дрібним дощиком, який ніби не йде по-справжньому, а висить у повітрі, осідаючи на плечах, на волоссі, на віях.

Запах вологого ґрунту змішувався з запахом квітів. Хризантем. Багато хризантем, білих і жовтих, які приносили люди, яких Лариса бачила вперше в житті.

Батько був людиною небагатослівною, і вона не знала, що в нього стільки знайомих. Вона стояла біля труни і думала дивну річ: що це відбувається не з нею, що вона дивиться на все зверху й збоку, як у кіно, де героїня стоїть біля труни, а на її плече покладена чужа рука — рука Дмитра. Вона це знала, не відчуваючи, бачила краєм ока його рукав, темний піджак, манжету білої сорочки.

Він тримав її під лікоть з тією особливою обережністю, яку вмів демонструвати на людях: не міцно, не грубо, а саме так, як тримають те, що належить тобі і що хочеш показати оточенню. Підтримка, участь. Прикладний чоловік поруч із вбитою горем дружиною.

Чомусь саме це — його рука на її лікті — було єдиним, що вона відчувала по-справжньому. Ні скорботи, ні холоду, ні дощу. Лише цей натиск, легкий, майже непомітний, але який вона не могла скинути, не здійснивши видимого руху.

Священник промовляв щось про життя вічне. Лариса не слухала слів, тільки звук, низький і монотонний, що плив у сирому повітрі разом зі димом кадила. Вона дивилася на батька.

На його лице в труні — спокійне, чуже, не його. Живий батько ніколи не виглядав так спокійно. Він був людиною, яка завжди думала.

Це читалося в легких зморшках між бровами, у тому, як він іноді зупинявся посеред розмови і дивився повз співрозмовника — у якусь свою точку.

— Папо, ти мене чуєш? — питала вона.

— Чую, Лорка, думаю, — відповідав він.

Лорка. Так називав її тільки він. Мама звала Лорачкою.

Мами не було вже шість років. Померла від інсульту, швидко, без попередження, вранці одного звичайного жовтневого дня. Після цього батько кілька місяців майже не говорив.

Лариса приїжджала до нього, готувала, сиділа поруч, намагалася втягнути в бесіду. Він відповідав коротко, дивився у вікно, і вона бачила, як він відходить кудись, звідки нескоро повернеться. Повернувся.

Лише іншим: тривожнішим, іноді кажучи дивні речі, які вона не розуміла. Зараз, стоячи біля труни, вона пригадувала одну таку розмову. Випадкову, півтора року тому.

Вона зайшла до нього в неділю і застала за старими фотографіями. Він сидів за кухонним столом, перебирав знімки, і коли вона увійшла, не прибрав їх. Підняв голову і подивився на неї так, що вона зупинилася в дверях.

— Ти на маму схожа, — сказав він, — особливо ось тут.

— Папо, що ти робиш?