Незвані гості прийшли вимагати чуже. Їхня впевненість випарувалася, коли господар мовчки запер за ними двері

— прошелестіло натовпом.

Дід Матвій вийшов уперед, спираючись на палицю, і подивився на Борова зверху вниз. У його очах не було страху — тільки презирство.

— Тьху на тебе, — сказав він з огидою.

І це немов зірвало кришку. Люди зашуміли, заговорили голосніше, почали підступати ближче. Гнів, який збирався роками, хлинув назовні.

— Поверни гроші!

— Поверни корову!

— Забирайся геть!

Михайло підняв руку, зупиняючи натовп. Він не хотів самосуду — тільки справедливості та ясного кінця.

— Він усе поверне, — сказав Михайло. — Я простежу за кожною копійкою. А потім він піде звідси. І якщо я хоч раз побачу його тут — розмова буде іншою. Ти зрозумів, Боров? Зрозумів, що ти більше не господар?

— Зрозумів… зрозумів… клянуся… все віддам… завтра ж…

— Пішов геть, — кинув Михайло.

Боров, спотикаючись, побіг геть під улюлюкання людей. Він біг, не оглядаючись, втрачаючи не тільки владу, а й те, чим тримав село — страх. Його «імперія» рухнула за одну ніч, тому що знайшлася людина, яка не злякалася сказати «ні».

Михайло втомлено опустився на сходинки магазину. До нього підбігла мати — її вже привели сусіди, і вона плакала від полегшення і гордості. Ганна Петрівна обняла сина так міцно, ніби боялася знову втратити.

— Синку… рідненький… живий…

— Живий, мамо. Все закінчилося. Тепер у нас буде мир….

Наступними днями село закипіло роботою. Боров, боячись за свою свободу і безпеку, справді передав через юриста компенсації. Дід Матвій купив нову корову, тітці Валі допомогли відремонтувати магазин, школі привезли комп’ютери та спортивний інвентар.

Старі перестали зачинятися на всі засуви, а молодь знову почала збиратися вечорами й будувати плани. Залишки банди розійшлися, хтось поїхав, хтось прийшов просити вибачення. Страх відступав повільно, але впевнено, як туман після сходу сонця.

Семенова звільнили. Прислали нового дільничного — молодого, чесного, з прямим поглядом. Він дивився на Михайла з повагою, немов учився у нього головного: захищати людей, а не прикриватися словами.

Михайло не став новим «авторитетом». Він просто жив: лагодив будинок, добудував лазню, яку колись почав батько. Копав город, ходив на риболовлю з Ваською і вчив його не бути жертвою.

Минув місяць, потім ще один. Вечір видався теплим, пахло скошеною травою, і сонце повільно сідало за ліс. Михайло сидів на ґанку і стругав нове руків’я для старої сокири, думаючи про прості справи.

Хвіртка скрипнула, і в двір влетела сусідська дівчинка років семи — дзиґа з двома косичками. Вона зупинилася, переводячи подих, і відразу усміхнулася. З нею прийшов сміх — такий, від якого на душі стає спокійно.

— Дядьку Мішо! — дзвінко крикнула вона.

— Чого тобі, дзиґо?