Незвані гості прийшли вимагати чуже. Їхня впевненість випарувалася, коли господар мовчки запер за ними двері

Михайлику! Живий! Повернувся!

Вона кинулася до нього — легка, майже невагома, як сухий листок. Михайло обійняв її і відразу відчув, як гостро стирчать лопатки під старенькою кофтою. До горла підкотив важкий, гарячий грудкуватий біль.

Вісім років він тримав цей момент у голові, як єдину нитку, що пов’язує з життям. І ось нитка не порвалася — він справді стояв удома. Тільки радість чомусь гірчила: мати постаріла не на вісім років, а ніби на всі двадцять.

Вечір минув у розмові та рідкісних паузах, коли слова вже не потрібні. Михайло більше слухав, ніж говорив. Ганна Петрівна метушилася біля столу, виставляючи просту вечерю: варена картопля, солоні огірки, хліб та чай.

— Ти, синку, не сердься, що порожньо, — винувато казала вона, підливаючи окропу. — Часи нині такі…

— Пенсію затримують? — запитав Михайло, ламаючи хліб на дві половини.

Ганна Петрівна опустила очі й почала смикати край скатертини, ніби намагалася сховати під тканиною все, що болить. Вона мовчала занадто довго, і це мовчання сказало більше за будь-яку відповідь. Михайло насупився, вже відчуваючи, куди поверне розмова.

— Та ні, платять ніби вчасно, — нарешті видихнула мати. — Тільки у нас тепер… податок.

— Який ще податок? — голос Михайла став жорсткішим. — Офіційний?

— Та якби ж то… — мати важко зітхнула і перейшла майже на шепіт, ніби стіни могли донести. — У нас тепер господар — Боров. Вітька Кабанов, пам’ятаєш? Раніше в клубі бійки затівав, дріб’язок у пацанів вибивав. А тепер піднявся, банду зібрав і всіх під себе підім’яв.

Вона говорила швидко, плутано, ніби боялася, що хтось увійде і почує. Мати розповіла, як він притиснув фермерів, магазин і навіть людей похилого віку. Вигадав «плату за охорону» і місяць за місяцем забирав своє, не соромлячись.

— Охорону від кого? — Михайло запитав рівно, але в голосі вже бринів холод.

— Від нього ж самого, — гірко усміхнулася Ганна Петрівна. — Хто не платить — у того то кури пропадуть, то вікна поб’ють, то ще щось гірше. У діда Матвія корову завели… він тільки нею і жив.

Михайло стиснув кулак так, що кісточки побіліли. Виходить, поки він сидів за те, що захистив людину, тут на волі розповзлася пліснява. І ця пліснява не просто виросла — вона стала правилом.

— Скільки бере?