Остання крапля: чому дотик до кашкета змінив усе

Потім він додав: «Зоряну теж візьму. Нам знадобиться її допомога». Зоряна Холод була старшим лейтенантом і служила у відділі військової контррозвідки, спеціалізуючись на аналізі кримінальних зв’язків у регіоні та роботі з інформаторами у злочинному світі. Їй був 31 рік, і за її тендітною зовнішністю — світлим волоссям, зібраним у суворий пучок, і ніжними рисами обличчя — ховався гострий аналітичний розум і абсолютна безжалісність, коли справа стосувалася захисту інтересів служби. Зоряна і Ярослава працювали разом над кількома справами, пов’язаними з контрабандою зброї, і Ярослава знала, що якщо хтось і зможе швидко вирахувати особи нападників за мінімальними даними, то це саме Зоряна. Вона мала доступ до баз даних, які звичайним офіцерам були недоступні, і мала зв’язки в Національній поліції, СБУ і навіть серед кримінальних елементів.

Ярослава сіла на лавку в залі очікування вокзалу і стала чекати. Час тягнувся болісно повільно. Вона намагалася відволіктися, гортаючи новини на телефоні, але думки постійно поверталися до того, що сталося в поїзді. Вона знову і знову прокручувала в голові кожну деталь: обличчя Мельника, його золоті коронки, шрам над лівим оком, татуювання на шиї одного з поплічників, що зображувало павука, голос того худого хлопця з вибитим зубом, який весь час гигикав. Вона запам’ятовувала все, кожну дрібницю, бо знала: ця інформація знадобиться. Рівно через 2 години 50 хвилин до будівлі вокзалу під’їхав темно-синій позашляховик із тонованим склом.

За кермом сидів Роман, а на передньому сидінні Зоряна. Ярослава вийшла на вулицю, і коли Роман побачив її обличчя, його щелепа стиснулася так, що жовна заходили ходором. Він вийшов із машини, підійшов до неї і мовчки обійняв, міцно, по-братськи. Зоряна теж вийшла, окинула Ярославу професійним поглядом медика, оцінюючи пошкодження, і кивнула: «Нічого смертельного, але треба буде обробити рани як слід. Ходімо в машину». Вони сіли в салон, і Роман увімкнув обігрівач на повну потужність. Листопадовий холод пробирав до кісток.

Ярослава дістала з кишені блокнот, у який записала всі деталі, які встигла запам’ятати про нападників, і поклала його на передню панель. Роман узяв блокнот, пробіг очима по записах і передав Зоряні. Та дістала ноутбук із сумки, відкрила його і почала вводити дані в якусь спеціальну програму. Її пальці літали по клавіатурі з неймовірною швидкістю, і вже за кілька хвилин на екрані почали з’являтися фотографії та досьє. Зоряна працювала методично і зосереджено. Вона ввела в пошукову систему бази даних МВС опис ватажка: чоловік сорока років, шрам над лівим оком, золоті коронки, шкіряна куртка, агресивна поведінка — і система видала 12 можливих збігів по регіону.

Потім вона додала деталі про татуювання павука на шиї одного з поплічників, і список скоротився до п’яти осіб. Ще кілька перехресних запитів, звірка за датами і місцями попередніх злочинів, і на екрані залишилося тільки одне ім’я — Тарас Дмитрович Мельник. 42 роки. Уродженець міста Кременчук. Багаторазово судимий за розбій, вимагання, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, участь в організованому злочинному угрупованні. Фотографія з поліцейської бази даних повністю збігалася з описом Ярослави. Зоряна відкрила файл справи Мельника і почала читати вголос.

Він був лідером банди із семи осіб, яка промишляла грабежами пасажирів поїздів, вимаганням у дрібних підприємців у Кременчуці та навколишніх містах, торгівлею краденим майном. Поліція знала про його діяльність, але щоразу справи розвалювалися: свідки відмовлялися давати свідчення, постраждалі раптово забирали заяви, а ті нечисленні докази, які вдавалося зібрати, виявлялися недостатніми для серйозного звинувачення. Мельник був хитрий, жорстокий і мав зв’язки як серед кримінальних авторитетів, так і серед корумпованих поліцейських. За даними оперативних служб, його банда останнім часом розширила сферу діяльності і почала діяти вздовж усієї залізничної лінії від Харкова до Львова.

Зоряна продовжила копатися в базах даних і незабаром вирахувала інших п’ятьох поплічників Мельника. Їхні імена висвітилися на екрані одне за одним: Гліб Рибачук, 34 роки, спеціалізувався на зламі замків і крадіжках; Федір Верещагін, 29 років, колишній боксер, відповідав за силову частину операцій; Степан Коваль, 37 років, водій і фахівець зі збуту краденого; Ігнат Лобанов, 31 рік, той самий худий хлопець із вибитим зубом, грав роль навідника; і Прохор Ситник, 40 років, мав татуювання павука на шиї, колишній кримінальник із тюремним стажем у 15 років. Усі шестеро були пов’язані один з одним не лише злочинною діяльністю, а й сімейними узами та старими тюремними знайомствами. Це була справжня організована група, що діяла злагоджено і безжально.

Зоряна також знайшла їхні адреси проживання, контактні дані родичів, інформацію про те, де вони зазвичай проводять час, які автомобілі використовують, які мають борги та зв’язки. Вона роздрукувала всю інформацію на невеликому портативному принтері, який дістала з багажника, і передала папку Ярославі. Ярослава гортала документи, і з кожною сторінкою її обличчя ставало дедалі жорсткішим і рішучішим. Вона бачила фотографії цих людей, їхні судимості, списки їхніх жертв, свідчення, які потім були відкликані під тиском і погрозами. Вона бачила систему, яка дозволяла таким людям залишатися на волі і продовжувати чинити беззаконня. І вона бачила можливість змінити це.

Роман тим часом дістав із бардачка карту області і розклав її на капоті машини. Він почав відзначати точки, де проживали або переховувалися члени банди Мельника: Коростень, Кам’янське, Кременчук, кілька сіл в околицях. Він прораховував маршрути, час у дорозі, варіанти під’їзду та відходу. Його військовий досвід підказував, що діяти потрібно швидко, рішуче і несподівано. Ярослава підійшла до нього, подивилася на карту і сказала твердо: «Я хочу, щоб кожен із них заплатив. Не просто арешт. Я хочу, щоб вони відчули те саме, що відчувала я. Безпорадність, страх, приниження. Я хочу, щоб вони втратили все, що мають»…