Подвійна гра: чому чоловік зблід, дізнавшись, у чиїх руках опинилася сукня

Чоловік, високий широкоплечий чоловік тридцяти чотирьох років, з добрими карими очима та м’якою посмішкою, вислухав її, сидячи на краю ліжка. Потім він узяв її за руку і погладив по зап’ястку тим звичним заспокійливим жестом, який вона знала напам’ять.

— Мама просто хвилюється за Лізу. Сама знаєш, як їй важко з цією хворобою, — м’яко промовив він. — Потерпи трохи, гаразд? Заради мене.

— Льоню, я терплю вже два роки. Кожен день, кожну годину, — в голосі Агати звучав відчай, який чоловік волів не помічати.

— Я знаю, сонце. Але що я можу зробити? Це моя мати. Вона все життя поклала на Лізу, на її лікування, на догляд. Не можна ж від неї вимагати, щоб вона раптом змінилася.

Він притягнув її до себе, обійняв, і Агата уткнулася обличчям в його плече. Вона вдихала знайомий запах одеколону, мила і трохи машинного мастила, яке він ніяк не міг відмити після поїздки на одну з СТО. Льоня був для неї як м’яка ковдра: сховатися від холоду можна, зігрітися на час — теж, але від крижаного вітру вона не захистить.

Він був здатний втішити, але ніколи не ставав на її бік перед матір’ю, уникаючи відкритих конфліктів. Агата давно змирилася з цим, переконавши себе, що його любов, нехай і не всесильна, все ж справжня. Зрештою, ідеальних чоловіків не буває, думала вона.

Коли Агата познайомилася з ним три роки тому, вона працювала продавцем у торговому центрі на проспекті Яворницького і знімала кімнату в комуналці на околиці міста. Це була крихітна комірчина з продавленим ліжком і вікном, що виходило на сміттєві баки. Сирота, що виросла в дитячому будинку в Кам’янському, без освіти, без професії, без єдиного родича на всьому білому світі.

Вона звикла розраховувати тільки на себе, і поява Льоні в її житті здавалася дивом, казкою, яка трапляється тільки в кіно. Він забрав її з тієї убогої кімнати, привіз у цей великий будинок, обіцяв щастя. Перші місяці дійсно були щасливими, сповненими ніжності, планів, надій.

А потім почався побут, і казка поступово перетворилася на щось зовсім інше, сіре й тягуче. Піти вона не могла — не було куди, повернутися — нікуди. За стінами цього багатого будинку її не чекало нічого, крім вулиці й повної невідомості.

Ранок другої річниці весілля видався сонячним, з легким вітерцем, який ворушив фіранки на прочиненому вікні спальні. Леонід поїхав напередодні до Києва: переговори з постачальниками запчастин затягувалися на другий день. Агата прокинулася сама в їхній кімнаті на другому поверсі, в широкому ліжку, яке без чоловіка здавалося занадто порожнім.

За вікном шелестіли берези, десь вдалині гавкав сусідський собака, і цей звичайний літній день не віщував нічого особливого. Все йшло своєю чергою, поки близько полудня до воріт не під’їхала машина кур’єрської служби.

Кур’єр з «Нової Пошти» — молодий хлопець у червоній фірмовій куртці — попросив розписатися на екрані планшета і побажав гарного дня. Агата забрала коробку, щільну, важку, перев’язану атласною стрічкою кольору шампанського. Вона піднялася до себе в кімнату, відчуваючи, як у грудях наростає приємне хвилювання.

Всередині, перекладена цигарковим папером, лежала сукня. Натуральний шовк, смарагдово-зелений колір, який переливався на світлі, як крило екзотичного птаха. На бирці стояла ціна: 70 тисяч гривень.

Пальці не слухалися, коли вона діставала її з коробки, розгортаючи папір шар за шаром. Це був той самий шовк — справжній, дорогий, той самий, з якого шили одяг для Лізи. Чоловік вперше за два роки подарував їй щось рівноцінне, щось дійсно красиве. Це був подарунок, який говорив: «Ти теж важлива, ти теж заслуговуєш на краще».

— Може, я все-таки щось значу для нього, — прошепотіла Агата своєму відображенню в дзеркалі, і губи самі собою розтягнулися в посмішці.

Сукня сіла ідеально, підкреслюючи талію і м’яко обтікаючи стегна. Агата поверталася перед дзеркалом так і сяк, милуючись тим, як шовк ловить світло, як смарагдовий колір відтіняє її русяве волосся. На секунду вона забула про все: про свекруху, про нескінченні причіпки, про своє принижене становище.

Вона уявила, як вони з Леонідом підуть у хороший ресторан у центрі Дніпра, десь на набережній. Як він дивитиметься на неї весь вечір, як оточуючі захоплюватимуться їхньою парою. Мрії кружляли голову, змушуючи серце битися частіше.

— Яка красива!

Голос Лізи за спиною змусив Агату здригнутися й обернутися. Зовиця стояла в дверях, немов привид. Агата, поглинена своїм відображенням, не почула її тихих кроків по коридору. Ліза дивилася на сукню дивним, майже голодним поглядом, не відриваючись від переливчастої тканини.

Вона підійшла ближче, рухаючись своєю звичайною плавною ходою, і тремтячими пальцями торкнулася тканини на рукаві, погладила її. В її рухах було щось зачаровуюче й лякаюче одночасно.

— Це мені Льоня подарував, — сказала Агата, інстинктивно відступаючи на півкроку назад. — На річницю весілля.

— Гарний колір. Дуже гарний, — прошепотіла Ліза, не зводячи очей з матерії.

— Лізо, це мій подарунок.

— Що тут відбувається?