Повернулася на дачу і не впізнала свій будинок: як віддячив мешканець із темним минулим

— Тобто я почекаю рішення суду. — Круглов встав, надів кашкет. — Знаєте, мій батько теж сидів. Невинний. За доносом сусіда, який хотів віджати нашу квартиру. Відсидів п’ять років. Вийшов зламаним. Помер через рік після звільнення. Мати до кінця життя плакала. Ніхто не повірив. Ніхто. — Він подивився на Олену. — Так що я розумію, навіщо ви це зробили. І не засуджую.

Коли він пішов, Олена опустилася на стілець і довго сиділа нерухомо. Сльози текли по щоках, але вона не витирала їх. Просто плакала від полегшення, від страху, від надії.

Ніч перед судом була найдовшою в її житті. Олена не лягала. Сиділа на дивані, перебирала старі фотографії. Весілля 89-го. Григорій у костюмі, вона в білій сукні, обоє сміються. Діти маленькі: Роман із самокатом, Вероніка з косичками. Дача, яку вони будували разом. Григорій на даху забиває цвяхи, махає їй рукою.

— Грішо, — прошепотіла Олена в порожнечу, — що б ти сказав? Схвалив би мене?

І раптом зовсім чітко почула його голос. Не його, звісно — пам’ять, спогади, але такий живий, ніби він стоїть поруч: «Олено, завжди роби те, що вважаєш правильним. Навіть якщо всі проти. Навіть якщо страшно. Тому що совість — це єдине, з чим нам доведеться жити до кінця».

Вона посміхнулася крізь сльози.

— Дякую, любий. Я зробила. Я зробила те, що вважала правильним.

Ранок 3 грудня. Олена встала о 6 ранку, хоча не спала ні хвилини. Умилася холодною водою, одягла строгий костюм — той самий, що носила на похорон чоловіка. Єдиний офіційний. Подивилася на себе в дзеркало: худе обличчя, тіні під очима, сиві пасма у волоссі. 56 років. Ціле життя прожите. І ось сьогодні почнеться нове. Або закінчиться все.

Каву вона пила стоячи, не відчуваючи смаку. Телефон лежав на столі, екран світився. 8:20. Задзвонив телефон. Роман.

— Мам, ти як? Голос учора був дивний, я хвилююся.

— Все добре, Ромчику. — Олена ковтнула клубок у горлі. — Просто втомилася. Люблю тебе, синку.

— І я тебе люблю, мам. Бережи себе.

Вона поклала трубку і раптом зрозуміла: це могли бути останні слова на волі. Якщо суд не виправдає Дениса, якщо її заарештують за переховування, вона не побачить дітей, онуків, не почує їхні голоси невідомо скільки. Але страху не було. Була тиха рішучість. Олена одягла пальто, взяла сумку, вийшла з дому. Суд чекав. І вона йшла туди, тримаючи голову високо. Тому що зробила те, що мала зробити. І ні про що не шкодувала.

Олена прийшла до будівлі обласного суду за годину до початку засідання. Грудневий ранок був морозним, небо високе і чисте, сонце сліпило очі, відбиваючись від снігу. Вона піднімалася сходами повільно, відчуваючи, як кожен крок віддається у скронях. Всередині все стислося в тугий клубок. Страх, надія, молитва.

У вестибюлі було тепло, людно. Адвокати в строгих костюмах, свідки, журналісти з камерами. Олена побачила Степанова: він стояв біля вікна з папками в руках, розмовляв з кимось по телефону. Помітивши її, кивнув, закінчив розмову, підійшов.

— Тримайся, Олено. Все буде добре.

— А якщо ні?

— Тоді ми будемо апелювати. Але цього не станеться. Я вірю.

Поруч із ним стояла жінка років сорока — племінниця Савельєва, Ольга. Вона несміливо посміхнулася Олені.

— Я прийшла підтримати. Дядько Паша перед смертю просив: якщо буде суд, передайте, що він вірить у справедливість.

Олена хотіла відповісти, але раптом почула знайомі голоси. Обернулася і завмерла. Роман і Вероніка йшли через вестибюль. Роман у строгому костюмі, Вероніка в пальті, очі червоні. Вони побачили матір і прискорили крок.

— Діти? — Олена не вірила своїм очам. — Ви навіщо тут?

Роман зупинився перед нею, подивився в очі.

— Мам, ти думала, ми не зрозуміємо? Вероніка вчора випадково почула твою розмову зі Степановивим. Ти забула вимкнути гучний зв’язок. — Він помовчав. — Ми все знаємо.

— Я не хотіла… — почала Олена, але голос зірвався.

Вероніка ступила вперед, обняла матір міцно.

— Мамо, ти зробила правильно. Ми пишаємося тобою. — Вона відсторонилася, подивилася крізь сльози. — Ти завжди вчила нас бути чесними, допомагати тим, хто в біді. І ти сама так вчинила.

Роман ніяково обняв матір через плече, щось пробурмотів. Олена притиснулася до дітей і заплакала — вперше за багато років відкрито, при них, не соромлячись сліз. Усі роки після смерті Григорія вона трималася, була сильною, не показувала слабкості. А зараз плакала, і це було полегшенням, звільненням.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, що ви тут.

До залу судових засідань увійшли всі разом. Олена сіла між дітьми, Степанов влаштувався за столом захисту, розклав документи. Журналісти зайняли задні ряди — справа стала резонансною після статті в місцевій газеті «Невинний за гратами. Історія Дениса Крилова».

О 10:00 ввели Дениса. Він йшов під конвоєм, блідий, худий, вилиці різко виступали на обличчі. Але тримався прямо, голову не опустив. Їхні погляди зустрілися через зал. Олена кивнула ледь помітно. Він кивнув у відповідь. Все було сказано без слів. Дениса посадили в клітку для підсудних: металева решітка, стілець, прикручений до підлоги. Він склав руки на колінах і дивився перед собою, не мигаючи.

Увійшла суддя — жінка років 55, з короткою стрижкою і суворим обличчям. Лариса Сергіївна Данилова. Олена знала про неї від Степанова: жорстка, але справедлива, не терпить тиску і підтасовок.

— Прошу всіх встати! Суд іде!

Прокурор піднявся. Данилова сіла у високе крісло, одягла окуляри, відкрила справу.

— Слухається справа за клопотанням про перегляд вироку щодо Крилова Дениса Валерійовича за нововиявленими обставинами. — Голос сухий, процедурний. — Слово обвинуваченню.

Прокурор піднявся — молодий, років 30, з амбітним блиском в очах. Таких Олена бачила: для них справа — сходинка в кар’єрі, не більше.

— Ваша честь! — почав він упевнено. — Свідчення померлого Савельєва не можуть бути перевірені перехресним допитом. Їхня достовірність викликає сумніви. Свідок перебував у термінальній стадії захворювання, міг бути неадекватний. Крім того, втеча Крилова з місць позбавлення волі посилює його провину і свідчить про усвідомлення своєї винуватості. Прошу залишити вирок без змін!

Степанов встав. Увімкнув проектор, на екрані з’явилося зображення.

— Ваша честь! Дозвольте представити доказ!

Він натиснув кнопку. Заграло відео: Савельєв у лікарняній палаті, худий, жовтуватий, але з ясним поглядом.

— Це відеозапис свідчень Павла Федоровича Савельєва, даних за два тижні до смерті. Експертиза підтвердила справжність запису, відсутність монтажу. Свідками виступили медсестра і завідувачка хоспісу. Савельєв був при здоровому глузді, що підтверджується медичними документами.

На екрані Савельєв говорив хрипким голосом: