Повернулася на дачу і не впізнала свій будинок: як віддячив мешканець із темним минулим

А раптом суд не повірить відеозапису? Скажуть, Савельєв був при смерті, неадекватний, його свідчення не можуть вважатися достовірними. І тоді Денис повернеться в клітку, але вже з додатковим терміном за втечу. А Олена Григорівна постраждає через нього.

Одного разу, в особливо важку ніч, він думав піти. Просто зібратися і піти. Поїхати на південь, розчинитися серед туристів, змінити ім’я, знайти роботу нелегально. Забути про суд, про виправдання, про все. Але не міг. Тому що це було б зрадою. Тієї жінки, яка повірила йому, ризикуючи власною свободою. І матері, яка вчила: «Будь чесним, Денисе!» Навіть якщо це важко. Чесність — це єдине, що у нас є.

Олена приїжджала щосуботи. І щоразу Денис чекав на неї, як чекають порятунку.

Восьме листопада. Вона привезла теплий одяг, новий. Светр, куртку, штани.

Денис здивувався.

— Навіщо купували?

— Речі Григорія Васильовича мені підходять…

Олена дивилася вбік, укладаючи пакети на стіл.

— Ви не повинні жити в одязі мертвого, — сказала тихо. — Це неправильно. У вас мають бути свої речі.

— Свої… — Денис не знайшовся, що відповісти. Просто кивнув.

Він показав їй, що встиг зробити за тиждень. Утеплив горище старими ковдрами, замінив дірявий шифер на даху (знайшов у сараї запасні листи). Олена ходила, оглядала роботу. І в її очах було щось, чого Денис не міг назвати. Вдячність? Ні, більше. Визнання, можливо?

— Ви чарівник, — сказала вона, зупиняючись біля ганку. — Будинок оживає з кожним вашим дотиком.

Денис потер потилицю збентежено.

— Просто руки пам’ятають, як працювати. Мама навчила. Казала: якщо не вмієш робити сам, будеш усе життя залежати від інших.

Вони пили чай на кухні, і Денис вперше за тиждень відчував, що він не один.

15 листопада. Цього разу вони готували разом. Олена привезла продукти, і Денис запропонував зварити щі. Вона різала капусту, він — картоплю. Працювали мовчки, але це було затишне мовчання, коли слова не потрібні.

За обідом Олена запитала:

— Денисе, а в колонії? Як воно там? Якщо не боляче говорити.

Він завмер, ложка застигла на півдорозі до рота. Потім повільно опустив її.

— Боляче. Але говорити можна. — Він зітхнув. — Ви перша людина, яка запитує не з пустої цікавості, а тому що…

— Хочете зрозуміти?

Олена кивнула.

Денис розповідав повільно, підбираючи слова. Про камеру на шістьох, триярусні нари, задуху влітку і холод узимку. Про туалет без перегородки, де немає ніякої приватності. Про щурів, які бігають ночами, і ти лежиш, натягнувши ковдру по самі вуха, сподіваючись, що вони не заберуться на нари. Про страх перед блатними, які можуть причепитися до будь-якої дрібниці і влаштувати проблеми.

— Але головне, — сказав він, дивлячись у вікно, — не фізичні умови. Головне — відчуття, що ти ніхто. Що суспільство списало тебе з рахунків. Ти для всіх злочинець, таврований, недолюдина. І ти починаєш вірити в це сам. Забуваєш, ким був до арешту. Стаєш своїм вироком.

Олена протягнула руку через стіл, накрила його долоню.

— Ви не вирок, — сказала твердо. — Ви людина. І ми це доведемо.

22 листопада. За вікном падав перший сніг — великий, м’який, що вкривав землю білою ковдрою. Вони сиділи біля пічки, загорнувшись у пледи, і пили чай. Олена дивилася на вогонь довго, потім заговорила тихо:

— Знаєте, Денисе, я ж теж самотня. Дуже самотня. Діти люблять мене, звісно. Дзвонять, приїжджають на свята. Але у них своє життя. Роман у Києві, кар’єра, вічні турботи. Вероніка з дітьми і чоловіком, їй не до старої матері.

Я для них — обов’язок. Галочка в списку справ: подзвонити мамі, з’їздити до мами на день народження. — Вона усміхнулася гірко. — А мені не вистачає просто… щоб хтось був поруч. Не з обов’язку. Тому що хоче. Щоб було навіщо повертатися додому ввечері. Щоб комусь розповісти про день, про дрібниці, про те, що побачила у вікні трамвая. Розумієте?

Денис кивнув.

— Розумію. У колонії я теж був один. Навіть у камері на шістьох. Тому що там не можна нікому довіряти. Всі один одного бояться, всі виживають як можуть. Справжньої близькості немає. Тільки самотність у натовпі.

Олена повернулася до нього.

— А тепер?

— Тепер… — Денис замовк, підбираючи слова. — Тепер я не один. Вперше за роки.

Вони дивилися одне на одного довго, і між ними щось дзвеніло — тонке і крихке, як перший лід на річці.

Вдень Олена жила як зазвичай. Показувала квартири клієнтам, посміхалася, говорила про планування та інфраструктуру. Всередині ж жив страх — постійний, виснажливий, що не відпускав ні на хвилину.

Тетяна на роботі продовжувала приставати з запитаннями:

— Лен, ти точно в порядку?