Пророцтво біля під’їзду: чому жінка вирішила не повертатися додому

— Марино, я ж кажу, може, здалося мені.

— Не здалося. Розкажи.

Людмила помовчала, збираючись з думками.

— Ну, я в торговий центр зайшла за колготками, а там кафешка ця на першому поверсі, знаєш, де кава дешева. І бачу: Геннадій твій сидить. З жінкою. Молода, доглянута така. Волосся світле, довге. Одягнена добре, не бідно. Вони розмовляли про щось, а потім він її за руку взяв і до губ підніс. Ну, поцілував типу. Я відвернулася одразу, не хотіла, щоб він мене помітив.

— Руку поцілував?

— Ну так.

Марина мовчала. У грудях було порожньо і холодно, як у покинутому будинку.

— Слухай, — Людмила подалася вперед, — може, це нічого не означає? Може, у нього якісь справи, зустріч ділова.

— Ділова зустріч з поцілунком руки?

— Ну… — Людмила розвела руками. — Не знаю, Марино. Я тобі розповіла, що бачила. А ти вже сама вирішуй.

Вона пішла, а Марина залишилася сидіти у своїй комірчині. За вікном темніло, лютневий день згасав швидко. Вантажники розійшлися, склад спорожнів, тільки охоронець Михалич сидів у своїй будці біля входу, дивився маленький телевізор. Марина взяла телефон і подивилася на час.

Пів на сьому. Вона обіцяла Геннадію бути вдома до шостої, потім збрехала про інвентаризацію до восьмої. Він, напевно, вже нервує, чекає.

Чекає чого? Вона набрала його номер. Гудок, другий, третій. Чоловік не відповідав.

Дивно, зазвичай він хапав слухавку одразу, особливо якщо дзвонила вона. Марина спробувала ще раз. Знову без відповіді.

Вона встала і підійшла до вікна. Темрява за склом була густою і непроглядною, тільки вдалині світилися вогні житлових будинків. Десь там її квартира, її дім.

І чоловік, який не бере слухавку. Може, в душі. Або заснув.

Або просто не чує дзвінок. Або спеціально не відповідає. Марина повернулася до столу і почала збирати речі.

Склала документи в папку, вимкнула комп’ютер, прибрала чашку в ящик. Звичайні дії, які вона робила щовечора, але сьогодні вони здавалися якимись нереальними. Ніби вона рухалася уві сні.

Наділа куртку, замотала шарф, натягнула ті самі рукавички. Мамині рукавички, які впали вранці до ніг циганки. «Якщо зайдеш у ці двері — назад не вийдеш».

Марина завмерла з сумкою в руках. Що, якщо не йти додому? Що, якщо переночувати десь ще — у подруги, в готелі, та хоч на вокзалі? Просто щоб перевірити.

Просто щоб переконатися, що все це параноя, дурість, марення хворої уяви. Вона дістала телефон і подзвонила сестрі. Валентина жила на іншому кінці міста, вони бачилися рідко, але стосунки були теплими.

— Алло, Валю? Це Марина.

— О, привіт. Щось сталося? У тебе голос якийсь дивний.

— Застудилася просто. Слухай, можна я до тебе сьогодні приїду? Переночувати.

Пауза на тому кінці.

— Звичайно, можна. А що, з Геною посварилися?

— Ні, просто… — Марина запнулася.

Як пояснити? Як розповісти про циганку, про дивну турботу чоловіка, про жінку в кафе?

— Просто хочу розвіятися трохи. Можна?

— Та приїжджай, звичайно. Я борщ зварила, якраз повечеряємо.

— Дякую, Валю. Буду через годину приблизно.

Вона відключилася і відчула дивне полегшення. Не треба йти додому. Не треба відкривати ті двері, заходити в ту квартиру. Хоча б сьогодні.

Але потім подумала: а що завтра? І післязавтра? Вона не може вічно ховатися у сестри. Рано чи пізно доведеться повернутися і подивитися правді в очі. Якою б ця правда не була.

Марина вийшла зі складу, попрощалася з Михаличем і попрямувала до зупинки. Лютневий вітер бив в обличчя, але вона майже не відчувала холоду. Всередині горіло щось дивне — не страх, не тривога, а якесь похмуре передчуття.

Ніби вона стояла на порозі чогось важливого і не могла відступити. Автобус до сестри йшов в інший бік від дому, і коли Марина сіла біля вікна і побачила, як пропливають повз знайомі вулиці, вона раптом зрозуміла: їй потрібно знати. Потрібно повернутися і побачити на власні очі, що там відбувається.

Не завтра, не післязавтра — зараз. Вона вийшла на наступній зупинці й пересіла на інший автобус. Той, що йшов до її дому.

Автобус тягнувся вечірніми вулицями повільно, зупиняючись на кожному світлофорі, і Марина сиділа біля замерзлого вікна, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Чи то від холоду, чи то від нервів — вона вже не розуміла. За склом пропливали знайомі будинки, магазини, аптеки — весь цей звичний маршрут, який вона проробляла тисячі разів і який сьогодні здавався чужим і ворожим.

Телефон у кишені мовчав. Геннадій так і не передзвонив, хоча вона двічі намагалася до нього додзвонитися. Це було дивно і лякаюче одночасно.

Чоловік, який весь день надзвонював і питав, коли вона повернеться, раптом замовк саме тоді, коли вона затрималася довше обіцяного. Марина вийшла за дві зупинки до дому. Сама не знала навіщо — просто захотілося пройтися, зібратися з думками, підготуватися до чогось.

До чого саме, вона не розуміла, але внутрішнє чуття підказувало, що поспішати не варто. Лютневий вечір навалився на місто темрявою і вогкістю. Ліхтарі горіли через один, і Марина йшла тротуаром, обходячи калюжі та купи брудного снігу.

Повз проносилися машини, обдаючи її бризками, але вона не помічала. Всі думки були там, попереду, в тій квартирі на п’ятому поверсі, де на неї чекав чоловік. Або не чекав.

Вона звернула у двір і одразу зрозуміла, що щось не так. Біля під’їзду стояли дві поліцейські машини з увімкненими проблисковими маячками, сині спалахи танцювали по стінах будинку і голих гілках дерев. Поруч — жовтий фургон газової служби і швидка допомога трохи віддалік, з розчиненими задніми дверима.

Марина зупинилася як вкопана. Ноги раптом стали ватяними, відмовляючись іти далі. Навколо машин юрмилися люди: сусіди, роззяви, хтось у формі.

Вона впізнала бабу Зіну з першого поверху, Петровича з третьої квартири, молоду пару з сусіднього під’їзду. Що сталося? Пожежа? Аварія? Вона змусила себе зробити крок, потім ще один. Підійшла ближче, і тут її помітила баба Зіна — маленька сухенька старенька, яка знала все про всіх у будинку.

— Маринко! — вона сплеснула руками і задріботіла назустріч. — Жива! Господи, жива!

— Що сталося?