Приховані зв’язки: чому не варто судити однокурсників за товщиною їхнього гаманця

Коли я вперше побачила корпуси КІМО в останній день серпня, мені здалося, що я потрапила в інший світ. Прапори різних країн майоріли на вітрі, скляні фасади відбивали сонце, а я стояла біля головного входу з валізою в руках і в куртці, яку мама купила на розпродажі минулого року. Студенти проходили повз, і я мимоволі розглядала їх. Дівчата в брендовому одязі, хлопці з дорогими годинниками, усі з телефонами останніх моделей, а на парковці блищали дорогі іномарки. Але я хотіла бути тут, хотіла писати про світ, про людей і про те, що відбувається за межами нашого маленького містечка.

Там найголовніша подія — відкриття нового магазину, тож батькам довелося продати машину, щоб грошей вистачило на перші два роки мого навчання. Я не могла їх підвести, тож в гуртожитку швидко розклала свої речі по полицях і впала на вузьке ліжко. Я прислухалася, як сусідки по кімнаті тихо базікають про щось своє. Одна з них, Лєна, вдень розповідала, що на вихідних просто так їде додому до Львова, провідати батьків. Я намагалася уявити, скільки вона витрачає на квитки, але, чесно кажучи, поняття не мала про їхню реальну вартість.

Перші заняття показали, що я недарма сюди поступила. Коли викладач англійської запитав, хто може перекласти складний абзац із закордонного видання, я підняла руку однією з перших. Слова лягали правильно, інтонація була природною, і я бачила, як викладач киває з від approval.

— Чудово, Селезньова, де ви вивчали мову?

— У школі і самостійно, — відповіла я. — Я вивчала мови з дитинства, мені це добре дається, саме тому я сюди вступила.

Після заняття до мене підійшла дівчина з довгим світлим волоссям і усмішкою, яка була занадто яскравою для простого знайомства.

— Привіт, я Віка, — вона простягла руку. — Ти класно говориш англійською, давай дружити, своїх не кидаємо.

Я потисла їй руку і відчула легкий аромат дорогих парфумів.

— Настя, — представилася я. — Дякую.

— Звідки ти?