Приховані зв’язки: чому не варто судити однокурсників за товщиною їхнього гаманця

— Нічого, бо це офіційний академічний обмін. Університет повністю оплатить ваш переліт і комфортне проживання. Вам треба буде лише самостійно оформити студентську візу.

— Я погоджуюсь, — твердо сказала я, не вагаючись жодної секунди.

— Чудово, тоді я зв’яжусь з вашим деканатом і швидко організую всі необхідні формальності.

Коли я щаслива вийшла з університету, голова приємно кружляла. Три тижні в Лондоні, справжня Велика Британія, а не лише віртуальне спілкування через екран монітора. Це була колосальна можливість, про яку раніше навіть не сміла мріяти. Три інтенсивні тижні в Лондоні повністю змінили мене. Не зовні стільки, скільки глибоко внутрішньо. Я поринула у зовсім іншу, неймовірно багату культуру.

Я говорила виключно англійською щодня з ранку до вечора. Писала цікаві репортажі для місцевої дуже популярної студентської газети. Професор Браун особисто познайомив мене зі своїми впливовими колегами. Я побувала у великих редакціях провідних британських ЗМІ. Я своїми очима побачила, як злагодно працюють журналісти в країні з багатющими медійними традиціями.

Але головне — за ці чудові три тижні я остаточно зрозуміла, ким хочу стати. Я хочу бути не просто рядовим журналістом, а висококласним фахівцем з міжнародних відносин. Людиною, яка може бути надійним і важливим мостом між різними культурами. Коли мій літак приземлився в Борисполі, я була вже зовсім іншою. Спокійною, впевненою в собі, з багажем нових знань і корисних контактів.

У мене з’явилося чітке нове розуміння власних безмежних можливостей. Перший навчальний день після повернення пройшов як зазвичай. А потім почалося очікуване шоу. Після третьої пари Віка зі своїм свитом щільним кільцем оточили мене в коридорі.

— О, а ось і наша головна відмінниця! — Віка говорила з перебільшеним, фальшивим ентузіазмом. — Ну як там справи в твоєму рідному селі?

— Нормально, — відповіла я абсолютно спокійно. Було гранично ясно, що ніхто з них не знав, де саме я провела ті канікули.

— Слухай, а у нас тут крута вечірка намічається в суботу, — злобно включився Женя. — У бізнес-центрі «Гуллівер», на найвищому поверсі. Скай-лаунж, знаєш таке шикарне місце?

Я знехотя покачала головою.

— Це шикарний ресторан тільки для пристойних людей, — з пафосом продовжив він. — Вхід коштує шість тисяч гривень. Звідти відкривається вид на весь нічний Київ, грає дуже хороша музика. Хоча для тебе, Настя, знижок так само немає і не буде.

Вони голосно розсміялися, чекаючи побачити мою звичну слабку реакцію. Вони очікували моєї паніки, сильної розгубленості й жалюгідних спроб щось виправдати.

— Зрозуміло, велике дякую за інформацію.

Я розвернулася і спокійно пішла далі своїми справами. За спиною одразу пролунали вкрай здивовані голоси. Вони зовсім не очікували від мене такої холоднокровної реакції. У суботу ввечері я вдягла свою нову, елегантну чорну сукню. Зі мною були Лера, Коля і Аня — хороші студенти з небагатих сімей. Ми міцно подружилися за минулий важкий семестр.

Це були ті люди, хто щиро писав мені підтримуючі коментарі під моїм першим репортажем.

— Ти точно впевнена, що хочеш туди йти?