Прихований статус у білому халаті: історія одного скандалу в елітному відділенні

— Вікторія.

— Вікторіє Андріївно.

— Вікторіє Андріївно, — Шевченко говорив спокійно, діловим тоном, яким повідомляють факти. — Вашому синові пощастило, що сьогодні чергувала саме Анна Сергіївна. Вона кандидат медичних наук, один із провідних фахівців у галузі аутоімунних ускладнень у дітей. До неї на консультацію записуються за два місяці. Вона поставила вашому синові діагноз за 12 хвилин і почала терапію. Інший черговий лікар міг витратити на діагностику добу: викликав би вранці інфекціоніста, той би призначив додаткові аналізи, чекали б результатів. А в цьому випадку кожна година зволікання — це ризик пошкодження серцевих клапанів.

Він сказав це не для того, щоб поставити Вікторію на місце. Не для того, щоб висварити за хамство. Він сказав це так, як завідувач повідомляє матері пацієнта інформацію про лікаря, тому що вона має право знати, хто і з якою кваліфікацією лікує її дитину. Але саме ця діловитість подіяла сильніше за будь-який докір.

Вікторія стояла нерухомо. Рот відкрився і закрився. Вона перевела погляд на Анну, яка в цей момент перевіряла швидкість крапельниці і поправляла ковдру на Тьомі, і вперше побачила її по-справжньому. Не дівчисько в кросівках. Не практикантку. А лікаря, який о третій годині ночі, у порожньому приймальному відділенні, без жодного слова докору за образу мовчки рятував її сина.

Вікторія повільно опустилася на стілець. Притиснула долоні до обличчя. Плечі її дрібно затремтіли, шуба остаточно сповзла на підлогу, і вона навіть не нахилилася її підняти. Каблучки на пальцях блиснули у світлі лампи, коли вона витирала очі — не сльози образи чи злості, а ті сльози, які приходять, коли раптом розумієш, як близько пройшла біда.

Шевченко подивився на Анну поверх окулярів. Та трохи знизала плечима — звичний жест, який означав «все під контролем». Він кивнув, поклав їй руку на плече — коротко, по-батьківськи — і пішов до виходу.

— Госпіталізуємо у відділення, — сказав він уже від дверей. — Анно Сергіївно, оформлюйте. Я вранці підійду на обхід.

Двері за ним зачинилися. В оглядовій залишилися тільки тихе пищання монітора, мірний стукіт крапель у крапельниці і дві жінки: одна в шубі на підлозі та каблучках, інша в пом’ятому халаті та кросівках. Між ними на кушетці спав чотирирічний хлопчик, і зелені цифри на екрані над його головою рівно відраховували удари маленького серця, яке цієї ночі почали рятувати вчасно.

Тьому перевели у відділення під ранок, коли за вікнами лікарні почало сіріти і сніг нарешті припинився. Палата виявилася двомісною, але друге ліжко було вільним, і Вікторія, дізнавшись про це, тут же зажадала, щоб палату закріпили за ними цілком. Старша медсестра Зінаїда Михайлівна, жінка з короткою хімічною завивкою і звичкою стискати губи, подивилася на Вікторію поверх окулярів. Хотіла щось сказати, але потім просто махнула рукою: палата все одно вільна, а з цією матусею сперечатися — собі дорожче.

Перші аналізи прийшли до обіду і підтвердили все, що Анна запідозрила вночі. АСЛО (антитіла до стрептокока) зашкалювали. С-реактивний білок показував гостре запалення. На ЕКГ кардіолог побачив зміни, які говорили про кардит — запалення серцевого м’яза. Діагноз був остаточним: гостра ревматична лихоманка з ураженням серця. Стан серйозний, але не критичний — завдяки тому, що терапію почали вночі, а не стали чекати ранку.

Анна зайшла в палату після обіду — не у своє чергування, просто провідати. Тьома лежав під крапельницею, блідий, з темними колами під очима, але вже не такий млявий, як уночі. Поруч на тумбочці стояв пластиковий контейнер з домашньою їжею: Вікторія привезла з дому курячий бульйон у термосі та парові котлетки. Лікарняний обід — рідка каша і компот із сухофруктів — стояв недоторканим на таці. Вікторія сиділа на стільці біля ліжка, випрямивши спину, нога на ногу, і гортала телефон.

При появі Анни вона підняла голову, і в її погляді мигнуло щось дивне — не вдячність ще, скоріше розгубленість. Наче вона не знала, як тепер розмовляти з цією дівчиною. Нічні сльози були забуті, вірніше, засунуті кудись углиб, і денна Вікторія знову натягнула на себе звичну маску: доглянута, впевнена, контролююча.

— Як він?