Що побачила дружина на робочому столі чоловіка, поки той думав, що ноутбук все ще в сервісі

— Привіт, мам. Де ти була? — запитав він, не відриваючись від зошита.

— У справах, синку. Ти поїв?

— Так, розігрів суп.

Вероніка погладила його по голові, пройшла в кімнату. Сіла на ліжко, дістала телефон. Пролистала фотографії з ноутбука Ігоря. Перечитала листування з Лєною. «Довірлива дурепа» — знову побачила вона ці слова. Серце стислося, але вона змусила себе прибрати емоції. Зараз не час для сліз. Зараз час для дій.

Наступний день пройшов у напруженому очікуванні. Вероніка ходила на роботу, виконувала свої обов’язки механічно. Колеги питали, чи все в порядку — вона виглядала блідою і напруженою. Відповідала, що просто втомилася, не доспала.

Після роботи поїхала до Свєти. Адвокат показала готову позовну заяву.

— Дивись, — пояснювала Свєта, вказуючи на текст. — Ми вимагаємо розірвання шлюбу, поділу майна. З урахуванням того, що квартира належить тобі як дошлюбна власність, будинок ділиться навпіл. Також докладаємо всі докази його шахрайських намірів — це документи з ноутбука. І вимагаємо компенсацію моральної шкоди за спробу шахрайства.

— А це спрацює? — запитала Вероніка. — З такими доказами?

— Безумовно. Суд стане на твій бік. Більше того, є ймовірність, що його притягнуть до кримінальної відповідальності за підготовку до шахрайства. Але це вже окрема історія, якщо захочеш подати заяву в поліцію.

Вероніка підписала заяву. Свєта запевнила, що завтра зранку подасть її до суду.

— А тепер іди додому. Пам’ятай: ні слова. Поводься як зазвичай. Завтра ввечері повернеться чоловік.

— Так, годин о восьмій-дев’ятій обіцяв.

— Чудово. До цього часу документи вже будуть у суді, а йому повістку вручать протягом кількох днів.

Вероніка повернулася додому. Приготувала вечерю, допомогла Артему з уроками, подивилася трохи телевізор. Лягла спати, але довго не могла заснути. Завтра все зміниться. Завтра вона офіційно почне війну. Дивно, але страху не було. Тільки втома і якась порожнеча всередині. Наче за ці кілька днів вона виплакала всі сльози, які були.

Вранці наступного дня Свєта написала: «Документи подані. Тепер офіційно. Тримайся».

Вероніка відповіла смайликом-сердечком. Пішла на роботу. День тягнувся нестерпно довго. Вона дивилася на годинник кожні десять хвилин. Нарешті, робочий день закінчився.

Вероніка поїхала додому. Приготувала вечерю — печеню, яку любив Ігор. Накрила на стіл. Артем сидів у своїй кімнаті, грав у комп’ютерну гру.

Близько восьмої вечора грюкнули вхідні двері.

— Я вдома! — пролунав голос Ігоря.

Вероніка вийшла в передпокій. Ігор ставив сумку на підлогу, знімав куртку. Виглядав втомленим, але задоволеним.

— Привіт, — сказав він, цмокнувши її в щоку. — Скучив. Як справи? Ноутбук забрала?

— Так, забрала. Лежить у тебе в кабінеті на столі, — спокійно відповіла Вероніка.

— Чудово. Не вмикала?

— Ні, ти ж просив.

Ігор полегшено видихнув.

— Молодець. Зараз переодягнуся і перевірю.

Він пройшов у спальню, Вероніка повернулася на кухню. Руки злегка тремтіли, але вона взяла себе в руки. Треба триматися. Ще трохи.

Через кілька хвилин Ігор вийшов у домашньому одязі, зайшов у кабінет. Вероніка чула, як він вмикає ноутбук. Потім тиша. Потім звуки друкування на клавіатурі. Мабуть, перевіряв свої файли.

Вона стояла біля плити, помішуючи печеню, і думала: «Зараз він там, у своєму кабінеті, сидить над планами щодо її знищення. Не знає, що вона все бачила. Не знає, що справа вже в суді».

Ігор вийшов з кабінету хвилин через двадцять.

— Все в порядку, працює добре, — сказав він, сідаючи за стіл.

Вероніка розклала печеню по тарілках, покликала Артема. Вони сіли вечеряти.

— Як відрядження? — запитала Вероніка.

— Нормально. Контракт підписали, замовник задоволений. Думаю, отримаю премію, — Ігор їв з апетитом.

Вероніка кивала, підтримуючи розмову. Всередині клекотало, але зовні вона була спокійна. Артем розповідав про школу, про нову комп’ютерну гру. Ігор слухав неуважно, щось відповідав. Звичайна сімейна вечеря. Майже затишна.

Після вечері Ігор пішов у душ, потім сів у вітальні дивитися новини. Вероніка прибрала на кухні, вклала Артема спати. Потім приєдналася до Ігоря на дивані. Він обійняв її за плечі.

— Втомився як собака. Давай спати.

Вона кивнула.

Лягли в ліжко. Ігор швидко заснув, рівно сопучи. Вероніка лежала поруч, дивлячись у стелю. Думала, що це останні дні, коли вони ще чоловік і дружина. Скоро все полетить до біса. Скоро він дізнається, що вона знає. І почнеться справжня війна.

Але, дивна річ, їй було не страшно. Навпаки, якесь полегшення. Нарешті все вийде назовні. Нарешті не треба прикидатися, що не помічаєш його брехню і холодність. Нарешті справедливість переможе.

Вероніка повернулася на бік, закрила очі. Завтра, післязавтра, через тиждень — неважливо. Головне, що вона більше не беззахисна жертва. Вона знає правду. І ця правда дає їй силу.

Наступні кілька днів пройшли в томливому очікуванні. Ігор ходив на роботу, повертався, вечеряв, працював за ноутбуком. Вероніка робила вигляд, що все як завжди. Готувала, прибиралася, водила Артема на секцію. Свєта писала, що документи в обробці, повістка буде готова протягом тижня…