Слід зниклого борту: що приховувала кабіна гелікоптера, виявленого серед снігів

— Денис нахилився до телефону, голос хрипкий.
— Мінімум місяць. Швидше, півтора-два. Суд має призначити експертизу відеозапису, запросити додаткові матеріали справи, викликати свідків. Бюрократія.
— А якщо Савельєв помре раніше? — Денис зблід.
— Відеозапис же. Без нього в суді…
— Відеозапис, завірений медичним закладом і підписаний свідками, це повноцінний доказ. Навіть якщо Павло Федорович помре, свідчення залишаться в силі. Закон дозволяє. — Степанов помовчав. — Але є інша проблема, Денисе. Ти в розшуку. Якщо тебе спіймають до рішення суду, все ускладниться. Додадуть термін за втечу. Плюс Олену притягнуть за переховування.

— Тоді я здамся, — Денис випрямився. — Зараз же. Приїду з вами, оформимо явку з повинною.
— Почекай. — Степанов говорив швидко, чітко. — Є варіанти. Перший, ти здаєшся відразу. Тебе посадять назад у СІЗО до слухання. Це ускладнить мені роботу, не зможу з тобою часто бачитися, готувати позицію. Другий, ховаєшся до рішення суду. Але ризик спіймання високий, і тоді все завалиться. Третій, компроміс. Ти ховаєшся ще місяць-півтора. Я через зв’язки прискорюю процес, кваплю експертизу, запитую пріоритетний розгляд. Потім ти здаєшся добровільно, з адвокатом, демонструючи готовність до співпраці. Це пом’якшить покарання за втечу.

— А Олена Григорівна? — Денис повернувся до неї. — Її ж…
— Мене, — перебила Олена твердо, — не чіпатимуть. Скажемо, що я не знала, хто ти. Думала, що ти просто хлопчина, який попросив тимчасово пожити на дачі в обмін на нагляд за житлом. Вітю, так вийде?
— Вийде, якщо Денис підтвердить версію. І якщо його спіймають не у тебе. — Степанов зітхнув. — Я за третій варіант. Час потрібен. Чим більше доказів я зберу, тим вищі шанси на повне виправдання.

Олена подивилася на Дениса. Він сидів, стиснувши руки в кулаки, і вона бачила, він готовий здатися прямо зараз. Заради неї. Щоб не наражати на небезпеку.
— Третій варіант, — сказала вона, не відводячи погляду. — Місяць-півтора. Впораємося.
— Олено Григорівно.
— Впораємося, — повторила вона. — Я буду приїжджати щосуботи. Привозити продукти, новини. А ти тримайся. І не висовуйся. Ясно?
Денис кивнув повільно.
— Добре.
— Тоді працюємо. — Степанов на тому кінці видихнув. — Олено, подзвоню, як будуть зрушення. Денисе, бережи себе. І голову не втрачай.

Зв’язок обірвався. Олена і Денис сиділи мовчки, перетравлюючи почуте. Потім вона встала, почала збирати зі столу.
— Залиште, — Денис піднявся. — Я сам. Вам їхати треба.
— Приїду за тиждень, — Олена одягла куртку, взяла сумку. — Наступної суботи. Тримайся. І… Дякую за борщ.
Денис усміхнувся. Вперше за весь час, по-справжньому світло.
— Дякую вам. За те, що повірили.

Олена ступила до дверей, обернулася. Хотіла щось сказати, але слів не знайшлося. Просто кивнула і вийшла. Зворотна дорога була іншою. Не гнітючою, не важкою. Олена їхала, і в грудях розливалося щось тепле, незвичне. Радість? Ні, не зовсім. Щось складніше. Відчуття, що життя знову має сенс. Що вона не просто існує, живе.

Годинник на приладовій панелі показував п’яту вечора. Сонце сідало за лісом, забарвлюючи небо в густі помаранчеві та рожеві тони. Красиво. Олена не помічала таких заходів сонця вісімнадцять років. По радіо тихо грала музика, стара пісня Квітки Цісик «Де ти тепер». Олена не вимкнула. Слухала, і слова лягали на душу, як бальзам. Так. Надія. Вона знову є. У дзеркалі заднього виду мигнув поворот на село і зник.

Дача залишилася позаду. Але Олена знала, вона повернеться. Обов’язково. Бо там тепер не просто будинок зі спогадами. Там людина, яку вона рятує. І яка, сама того не знаючи, рятує її.

У ніч із суботи на неділю Павло Федорович Савельєв помер уві сні. Тихо, без мук. Племінниця Ольга знайшла його вранці, обличчя спокійне, руки складені на грудях. Ніби нарешті відпустив те, що тримало його в цьому світі. На тумбочці біля ліжка лежала записка, написана тремтячим почерком Денису Крилову. «Пробач мені, синку. Я був боягузом. Але тепер сказав правду. Живи».

Степанов отримав звістку в понеділок. Подзвонив Олені.
— Савельєв помер. Але свідчення офіційно зареєстровані. Вони в силі. Продовжуємо працювати.
Олена поклала трубку і заплющила очі. «Дякую, Павле Федоровичу. За те, що знайшли сили. Дякую за те, що дали шанс».

Шоста ранку. Денис прокидався в той момент, коли за вікном ще панувала темрява, а сосни за парканом ледь вгадувалися чорними силуетами на тлі трохи світлішого неба. Звичка з колонії. Там підйом був о 6.00. І тіло запам’ятало цей ритм намертво, вшило його в кожну клітину. Він вставав, застеляв ліжко, робив зарядку, ті самі вправи, які в камері допомагали не збожеволіти від тісноти і неробства. Присідання, віджимання, планка. Тридцять хвилин, поки не розгониться кров і не почне горіти шкіра.

Потім спускався вниз, розпалював піч. Вогонь у топці загорявся неохоче, але Денис навчився, спочатку дрібна тріска, потім більша, потім поліна. Спостерігати, як розгорається полум’я, було медитацією. Маленьке торжество порядку над хаосом. Сніданок, каша на воді, чай без цукру, хліб. Скромно, але ситно. У колонії він відвик від надмірностей, та й тут не хотілося витрачати запаси, які привозила Олена Григорівна.

День минав у роботі. Ремонт паркану, дві секції зовсім покосилися, потрібно зміцнити, вбити нові цвяхи. Утеплення вікон на зиму, заткнути щілини клоччям, проклеїти старими газетами. Водостік лагодити, один жолоб відвалився, бовтається на останньому цвяху. Усе це було не просто вдячністю. Це була терапія. Після трьох з половиною років, коли кожен день був однаковим, безглуздим, коли ти просто відсиджував час, чекаючи, що він мине, тут на дачі, він вперше за роки відчував, що його праця має сенс. Що вона помітна, потрібна.

Але ночі були іншими. Ночі приносили самотність, густу, що обволікала, як болотяна твань. Телефону немає, інтернету немає, телевізора немає. Тільки радіо, старенький приймач із сараю. Денис слухав зведення новин, і щоразу, коли диктор згадував розшук втікача, серце провалювалося в порожнечу.

Одного разу вночі, в середині листопада, він почув сирену. Далеку, але таку, що наближалася. Виття поліцейських машин, яке буває, коли шукають злочинця. Денис завмер. Сидів у темряві на ліжку, не дихаючи, стискаючи в руці кочергу, яку притягнув із кухні, про всяк випадок. Сирена підходила ближче. Серце калатало так, що здавалося, луна розноситься по всьому будинку. Він уявляв, як зараз до дачі під’їдуть машини, як висиплють люди з ліхтарями, як виламають двері. Як він опиниться на підлозі, притиснутий коліном до дощок, з наручниками на зап’ястях.

А потім сирена стала віддалятися. Поступово, повільно, поки не затихла зовсім. Денис сидів ще годину, не рухаючись. Розвиднілося. Він увімкнув радіо тремтячими руками. У ранкових новинах повідомили, вночі в лісі шукали грибника, що заблукав, сімдесят два роки, з хворобою Альцгеймера. Знайшли до ранку живого, змерзлого, але живого. Денис видихнув і поклав голову на коліна. Не його шукали. Цього разу не його.

Самотність породжувала думки. Вони приходили ночами, коли за вікном вив вітер і тріщали старі колоди будинку, осідаючи під вагою зими. Він згадував матір. Валентину Іванівну, яка приходила в СІЗО на побачення і плакала так тихо, ніби боялася, що її почують. Її руки тремтіли, коли вона протягувала йому передачу. Домашні пироги, яблука, шкарпетки, які сама в’язала. Вона худла на очах, ніби танула.

Востаннє, коли вона приїхала, він побачив, що волосся її стало зовсім сивим. А їй же було всього п’ятдесят вісім. «Денисе, я знаю, ти не винен», — говорила вона, тримаючи його руку через решітку. — «Я знаю, синку. Ми все доведемо. Ти вийдеш, і все налагодиться». Але вона не дожила. Інсульт через рік після вироку. І він не встиг попрощатися.

Згадував Аліну. Світловолосу, смішливу Аліну, яка обіцяла чекати. Чотири місяці вона протрималася. Писала листи, приїжджала на побачення, плакала і казала «Я вірю тобі, Ден. Ми впораємося». А потім прийшов останній лист «Денисе, вибач. Я не можу. Я не впораюся. Мені тридцять років. Я хочу сім’ю, дітей. Я не зможу чекати сім років. Вибач».

Він не звинувачував її. Розумів. Але це не робило біль меншим.
Згадував зал суду. Байдужі обличчя присяжних, які дивилися на нього, як на предмет обговорення. Холодний голос судді, визнати винним. Сім років позбавлення волі. Мати за його спиною, її стримане схлипування. І Савельєв осторонь, що відводив очі.

Одна думка не давала спокою, а раптом не спрацює. Раптом суд не повірить відеозапису. Скажуть, Савельєв був при смерті, неадекватний, його свідчення не можуть вважатися достовірними. І тоді Денис повернеться в клітку, але вже з додатковим терміном за втечу. А Олена Григорівна постраждає через нього.

Одного разу, в особливо важку ніч, він думав піти. Просто зібратися і піти. Поїхати на південь, у Карпати, розчинитися серед туристів, змінити ім’я, знайти роботу нелегально. Забути про суд, про виправдання, про все. Але не міг. Бо це було б зрадою. Тієї жінки, яка повірила йому, ризикуючи власною свободою. І матері, яка вчила «Будь чесним, Денисе!» Навіть якщо це важко. Чесність — це єдине, що у нас є.

Олена приїжджала щосуботи. І щоразу Денис чекав її, як чекають порятунку. Восьме листопада. Вона привезла теплий одяг, новий. Светр, куртку, штани. Денис здивувався.
— Навіщо купували?