Стрибок із злиднів: чому чоловік втратив дар мови, зазирнувши в передпокій колишньої дружини

— Мамо, я… Я знайшла квартиру. Бабусину. І дізналася, що ти весь цей час платила за неї.

Знову мовчання.

— І що?

— Чому? Чому ти це робила? Після всього, що я тобі наговорила…

— Тому що це твоє. — Голос матері був рівним, майже байдужим. — Батько хотів, щоб у тебе було своє житло. Я просто… виконувала його волю.

— Мамо, мені потрібна твоя допомога. Мене вигнали. З дому Андрія. Без речей, без грошей. Тільки я і Михайлик.

Пауза.

— Михайлик — це хто?

— Твій онук, мамо. Йому два роки.

І тут у слухавці щось змінилося. Немов лід тріснув — тихо, майже непомітно.

— Онук?

— Так. Хлопчик. Михайлик.

Дарина почула, як мати важко дихає, немов намагається впоратися з чимось.

— Я приїду завтра, — сказала мати нарешті. — Диктуй адресу.

Мати приїхала наступного дня рівно о десятій ранку. Дарина побачила її з вікна — постарілу, посивілу, але все таку ж пряму і сувору. Людмила Сергіївна ніколи не сутулилася, навіть коли ховала чоловіка.

— Мамо!

Дарина відкрила двері, не знаючи, обійняти її чи просто впустити. Мати вирішила за неї. Ступила через поріг, окинула поглядом крихітну квартиру Ксюші і зупинила погляд на Михайлику, який виглядав з-за маминої ноги.

— Це він? — Голос тремтів, хоча обличчя залишалося нерухомим.

— Так. Михайлику, привітайся з бабусею.

— Добрий день! — Михайлик притиснувся до Дарини сильніше.

Людмила Сергіївна повільно опустилася на коліна — рух дався їй з труднощами, коліна вже не ті, що раніше.

— Здрастуй, Михайлику. Я твоя бабуся Люда.

Хлопчик дивився на неї насторожено, але вже без страху. Потім раптом простягнув руку і доторкнувся до сивого пасма.

— Білі волосики, — сказав він серйозно. — Як у зайчика.

І тут Людмила Сергіївна посміхнулася. Вперше за багато років Дарина побачила, як мати посміхається по-справжньому, не підтискаючи губи, не стримуючись.

— Так, малюк, як у зайчика.

Вони сиділи на кухні, поки Михайлик грав у кімнаті з Ксюшею. Між ними стояли чашки з остигаючим чаєм і прірва в п’ять років мовчання.

— Розповідай, — сказала мати. — Все. З самого початку.

І Дарина розповіла. Про весілля, про життя в будинку свекрухи, про нескінченні приниження. Про ту жінку, Зінаїду. Про звинувачення в зраді. Про мовчання Андрія.

Мати слухала, не перебиваючи. Тільки пальці стискалися все міцніше на ручці чашки.

— Я тебе попереджала, — сказала вона нарешті.

— Знаю. Але ти не послухала.

— Знаю, мамо. Ти була права. У всьому.

Людмила Сергіївна подивилася на дочку довгим поглядом.

— Я не для цього це кажу. Не щоб вколоти. Просто… — вона зітхнула. — Я ж бачила таких чоловіків. Мій батько — твій дід — був такий же. Ганчірка, який все життя ховався за мамину спідницю. Твоя прабабуся, хоч і хороша жінка була, але сина свого розпестила донезмоги. Ось я і хотіла тебе вберегти від такої ж долі.

— Чому ти мені цього раніше не говорила? Про діда?

— А ти б слухала? Тобі було двадцять два роки, ти була закохана по вуха. Що б я не сказала, ти б вирішила, що я просто зла стара, яка не хоче твого щастя.

Дарина промовчала. Мати була права. Тоді вона б не почула нічого.

— Мамо, — сказала вона після паузи. — Дякую. За квартиру. За те, що платила весь цей час.

Людмила Сергіївна махнула рукою.

— Це не мені дякую. Батько твій попросив. Перед смертю, в лікарні. «Людо, — сказав, — що б не сталося, збережи для Дашки квартиру. Це її страховка. Вона ще не розуміє, а я відчуваю — їй знадобиться». Ось я і зберегла.

У Дарини знову защипало очі.

— Він знав?

— Він завжди тебе розумів краще, ніж я. Я-то думала: вийдеш заміж, будеш жити розкошуючи. А він сказав: ні. Ця дівчинка натерпиться горя. Але вона впорається. Тільки допоможи їй у потрібний момент. Тато… він тебе любив. Більше за життя.

Вони помовчали. За стіною чувся сміх Михайлика і голос Ксюші, що читала йому казку.

— То що там з квартирою? — Мати повернулася до ділового тону. — Ти була там?

— Так. Вона в хорошому стані. Потрібен ремонт, але невеликий.

— Ось і займемося. Гроші у мене є, — відкладала на чорний день. Вважай, він настав.

— Мамо, я не можу взяти твої гроші.

— Можеш і візьмеш. Це не подачка, це вкладення. У тебе і в мого онука.

Наступні три тижні злилися в один безперервний потік роботи. Людмила Сергіївна переїхала до Ксюші — вчотирьох у крихітній однушці було тісно, але ніхто не скаржився. Вдень вони з Дариною працювали в квартирі: зривали старі шпалери, білили стелі, фарбували стіни. Михайлик залишався з Ксюшею, та працювала віддалено і могла доглядати за ним.

Дарина не знала, що мати вміє так працювати. Людмила Сергіївна орудувала валиком і шпателем, як професіонал, і розповідала історії з минулого.

— Ми з твоїм батьком, коли одружилися, нам дали кімнату в гуртожитку. Вісім квадратних метрів на двох. Туалет в кінці коридору, душ раз на тиждень в лазні. І нічого, жили. Щасливі були.

— А потім?

— Потім він захистив дисертацію, отримав посаду. Бабуся твоя якраз захворіла тоді, ноги відмовили, сама жити вже не могла. Ми її до себе забрали, а в її квартиру переїхали самі. Там ти і народилася, там і росла. З бабусею в сусідній кімнаті.

— Я пам’ятаю той будинок. Пам’ятаю бабусю. Вона тебе обожнювала. Всі іграшки купувала, книжки читала. Казала: ця дівчинка особлива. Вона далеко піде. Сім років ви разом прожили, поки вона не пішла.

Дарина гірко посміхнулася.

— Далеко пішла?

— До самого дна? — Ні. Мати опустила валик і подивилася на дочку. — Дно — це коли здаєшся. А ти не здалася. Ти виповзаєш. І я тобі допоможу.

До середини листопада квартира перетворилася. Світлі стіни, нові штори, меблі — частково з Дарининого дитинства, частково куплені на розпродажах. Ксюша подарувала старий диван, який давно хотіла викинути. Мати привезла посуд і постільну білизну.

День переїзду видався сонячним, рідкість для пізньої осені. Дарина стояла посеред своєї квартири — своєї! — і не могла повірити, що все це реально.

— Мамо, дивись! — Михайлик носився з кімнати в кімнату. — Тут багато місця! І віконця великі!

— Так, малюк, це наш новий дім.

— А тато приїде?

Дарина завмерла. За ці тижні син майже не питав про батька — чи то забув, чи то відчував, що не треба. І ось згадав.

— Ні, сонечко, тато не приїде.

— Чому?

— Тому що… — Вона присіла перед сином, взяла його за руки. — Тому що тато нас більше не любить. Але ми впораємося. У нас є бабуся Люда, і тітка Ксюша, і один у одного. Правда?

Михайлик кивнув, не зовсім розуміючи.

— А бабуся Тома?

Дарина здригнулася.

— Бабуся Тамара теж. Теж не приїде.

— Добре, — сказав Михайлик серйозно. — Вона зла.

«Вустами дитини», — подумала Дарина.

Увечері, коли Михайлик заснув у своїй новій кімнаті, Дарина сиділа з Ксюшею на кухні. Людмила Сергіївна поїхала додому, їй потрібно було відпочити після тижнів ремонту.

— Дашко, — сказала Ксюша, наливаючи вино, — тобі потрібно викласти фотки в соцмережі.

— Навіщо?

— Потім. Ти три роки жила як рабиня. Терпіла приниження від цієї мегери. А тепер у тебе своя квартира, та ще й у такому районі. Нехай усі бачать, що ти не пропала. Що ти встала на ноги.

— Ксюша, мені не до пафосу…