Сусідка благала мене подивитися в її вікно рівно о другій ночі. Сюрприз на вулиці, який позбавив мене сну
Я уважно стежила за ним. Він поводився як завжди: жартував, їв борщ з апетитом, питав про Ваню. Але тепер, знаючи про нічного візитера, я помічала деталі, які раніше пропускала.
Ось він підійшов до вікна, щільно засмикнув штори, хоча надворі ще були сутінки. «Дме», — пояснив він, помітивши мій погляд. Ось він спитав: «А що, сусідка нова не заходила?»
«Ні, — збрехала я. — А мала?» «Та ні, просто баба цікава, такі вічно пхають носа не в свої справи». «Ти з нею менше спілкуйся, Наталко, мало що, ще зурочить».
Він хмикнув, але очі лишилися холодними. У понеділок, відправивши Ваню в садок і подзвонивши на роботу, що візьму відгул, я помчала до магазину електроніки. Купила три мініатюрні Wi-Fi-камери.
Баба Валя мала рацію: треба знати ворога в обличчя. Удень, поки Ігоря не було (він знову поїхав на об’єкт), ми з Валентиною Іванівною встановили камери. Одну хитро замаскували в горщику з геранню на її підвіконні, спрямувавши на мій під’їзд і газову трубу.
Другу прикріпили на карниз мого вікна ззовні, щоб бачити двір. Третю — всередині квартири, в передпокої, сховавши її на шафі серед коробок із взуттям. «От тепер поглянемо, — вдоволено потерла руки сусідка.
— Техніка — сила. Мій онук каже, зараз усе в хмару пишеться, не викрутиться гад». Першу ніч я провела біля монітора ноутбука, сидячи на кухні з чашкою вистиглого чаю.
Ігор спав у спальні. Камери показували порожній двір: вітер гойдав гілки, пробігала кішка. Нікого.
О другій нуль-нуль — нікого. О третій нуль-нуль — чисто. «Може, злякався поліції?» — подумала я з надією.
Настала друга ніч. Ігор лишився ночувати вдома. Знову тиша.
Жодних людей у капюшонах. Я почала заспокоюватися: може, це був разовий випадок, може, справді злодій-гастролер. Але на третій день Ігор подзвонив удень.
«Наталко, сьогодні не приїду: затримують на об’єкті. Будемо бетон лити до ранку, не сумуй, люблю». Увечері я вклала Ваню, перевірила замки й сіла за ноутбук.
Рівно о другій десять на екрані з’явився рух. З-за рогу будинку вийшла знайома постать у капюшоні. Цього разу він не ховався в тіні дерев, а підійшов ближче до під’їзду, просто під ліхтар.
Він дістав цигарки, черкнув запальничкою. Вогник спалахнув, освітивши обличчя лише на мить, поки він прикурював, прикриваючись від вітру. Я наблизила зображення.
Якість була так собі: нічна зйомка робила все чорно-білим і зернистим. Але коли він проходив під ліхтарем, порив вітру відкинув край капюшона лише на секунду. Я натиснула на паузу.
Перемотала назад. Знову пауза, наблизити. Серце гупнуло вниз і розбилося.
Я знала цей профіль, цей ніс із горбинкою, це вольове підборіддя, цю манеру трохи сутулитися. Це був Андрій, мій колишній чоловік. Мене накрила хвиля гарячої люті.
Андрій? Це він лякає мене ночами, це він крутить газові вентилі, навіщо? Думки металися в паніці: може, він ревнує, дізнався про Ігоря й вирішив помститися?
Або він хоче позбавити мене батьківських прав, довівши, що я не можу забезпечити безпеку синові? Або він збожеволів? «Сволота, — прошипіла я. — Яка ж ти сволота, Андрію!»
Я схопила телефон: палець завис над його номером. Подзвонити зараз і наорати? Ні, спершу докази.
Я подзвонила бабі Валі. «Валентино Іванівно, я бачила обличчя: це мій колишній чоловік». У слухавці повисла пауза.
«Колишній, Андрійко, чи що?» — голос сусідки звучав здивовано. «Та ну, Наталко, він же тюхтій був, мухи не скривдить! Навіщо йому це?»
«Я не знаю, але це точно він, і він зараз там, унизу». «Почекай, не кип’ятися, давай подивимося, що він робитиме. Якщо це він, то чому він у дім не ломиться: ключі ж у нього є?»
«Я замки змінила рік тому». «Ну от, дивися на екран». Я повернулася до монітора.
Андрій, якщо це був він, не намагався відчинити двері. Він знову підійшов до газової труби й дістав якийсь приладчик, схожий на тестер. Поводив ним уздовж стиків труби, потім обійшов будинок з іншого боку.
Зупинився під вікнами дитячої. І стояв там, схрестивши руки на грудях, дивлячись угору. Він не виглядав як агресор, він виглядав як вартовий на посту.
Наступного ранку я вирішила діяти: я мусила знати правду. Ігор мав повернутися ввечері, тож у мене був час. Я набрала номер Андрія.
Гудки йшли довго. «Алло?» — голос був хрипкий, сонний. «Андрію, нам треба зустрітися терміново!»
«Наталко, що сталося, з Ванею щось?»
