«Світло не вмикай»: дивна порада попутниці врятувала мені життя, коли я повернулася додому раніше

Ніч не принесла сну. Ольга сиділа на кухні, чай охолов, телефон лежав екраном донизу, а в голові знову і знову прокручувалися одні й ті ж слова Галини — впевнені, гладкі, брехливі. «Квіти полити прийшла».

Ольга заплющила очі. І раптом згадала. Так ясно, ніби хтось клацнув вимикачем.

Місяць тому. Мишко почав ходити. Падав, тягнув усе до рота, ліз до плити, до розеток. І тоді Ольга купила камери, найпростіші, домашні. Поставила в коридорі, у вітальні, у спальні. Щоб, готуючи вечерю, краєм ока бачити, де він.

— Господи, — видихнула вона.

Руки затремтіли, коли вона відкрила застосунок. Камери працювали, індикатори горіли, записи зберігалися. Ольга вибрала сьогоднішній день. Відмотала назад. Ще. Ще.

Ось двері. Ось коридор. Двері відчинилися. У кадрі з’явилася Галина. Спокійна. Без метушні. Вона зняла куртку, пройшла всередину так, ніби це був її дім. Підійшла до комода, висунула шухляду. Посміхнулася чомусь своєму.

Через кілька хвилин до квартири увійшли Андрій і Віталій.

— Ось тут, — сказала Галина на записі, її голос був чітким, діловим. — Гроші зазвичай тут. Золото — не все, але основне. Комп’ютер візьмете, телевізор потім, якщо встигнемо.

Вона ходила по квартирі впевнено, показувала, пояснювала, поправляла. Ні тіні сумніву. Ні страху.

Ольга дивилася, не кліпаючи. Сльози текли по щоках. Схоже, правда переможе.

Вранці вона була у відділку. Слідчий мовчки подивився запис. Потім ще раз. Потім підняв очі.

— Тут все зрозуміло, — сказав він. — Дякую, що принесли.

Галину викликали майже відразу. Спочатку вона заперечувала. Потім замовкла. Потім попросила води. Потім сказала: «Я готова співпрацювати». Вона говорила вже інакше. Тихіше. Без натиску…