Таємниця записки в кишені: чому дитина опинилася сама в лісі

— Вона ж вас обрала, — серйозно відповів Денис. — Могла записку будь-кому дати, а дала вам. Значить, знала, що ви добрий.

Андрій подивився на дитину й уперше замислився: а справді, чому Віра була так упевнена саме в ньому? Звідки така довіра до незнайомого лісника?

Квартира Наталі зустріла їх теплом і запахом свіжого пирога. Сестра Андрія, жінка років сорока п’яти з добрими очима й м’якою усмішкою, одразу обійняла Дениса, ніби знала його все життя.

— Ось і познайомилися, — сказала вона, сідаючи навпочіпки перед хлопчиком. — Я тітка Наталя. А ти, значить, Денис? Який гарний хлопчик!

— Доброго дня, тітко Наталю, — ввічливо привіталася дитина, але трималася насторожено.

— А хочеш подивитися, яким маленьким був дядько Андрій? — запропонувала Наталя, дістаючи товстий альбом із фотографіями.

Денис пожвавішав. Вони влаштувалися на дивані, і Наталя почала показувати старі знімки Андрія в дитячому садку, у школі, на риболовлі з батьком.

— А ось він у твоєму віці, — сказала вона, вказуючи на фотографію серйозного хлопчика з вудкою. — Теж любив природу більше за іграшки.

Андрій дивився, як обличчя Дениса вперше за довгий час світлішає справжньою усмішкою. Тут, в оточенні сімейного тепла, хлопчик починав відтавати.

— Тітко Наталю, а дядько Андрій теж чекав на свою маму? — раптом запитав Денис.

— Чекав, — кивнула жінка. — І знайшов собі нову сім’ю, як і ти.

Увечері, коли Денис заснув на дивані, вкритий м’яким пледом, Андрій розповів сестрі всю історію. Наталя слухала мовчки, зрідка хитаючи головою й зітхаючи.

— Давно пора тобі стати батьком, — сказала вона, коли брат закінчив розповідь. — Бачу, як ти на хлопчика дивишся. Уже полюбив.

— Полюбив, — погодився Андрій. — Але все-таки дивно. Чому вона довірила дитину саме мені?

Наталя задумливо покрутила в руках чашку з чаєм.

— А як ти сказав, її звали? Віра Кошкіна? — перепитала вона.

— Так, а що?

— Ім’я знайоме, — насупилася сестра. — Десь чула. Стривай, а скільки їй було років?

— Тоді вона ровесниця тобі.

Наталя встала й пройшлася по кімнаті.

— Андрію, а ти пам’ятаєш дівчинку Віру з нашого класу? Тиху таку, скромну?

Брат знизав плечима.

— У класі було тридцять людей. Усіх не згадаєш.

— А її часто кривдили однокласники, — продовжувала згадувати Наталя. — Шкода мені її було завжди.

— Не пам’ятаю такої, — чесно зізнався Андрій.

Наталя зникла в коморі й повернулася із запиленою коробкою шкільних альбомів.

— Ось дивись, — сказала вона, гортаючи випускний альбом. — Одинадцятий «Б» клас.

На фотографії випускного класу в першому ряду стояли відмінники й активісти, а в дальньому кутку майже непомітно виднілася худенька дівчинка з довгим темним волоссям і сумними очима.

— Віра Кошкіна, — вказала пальцем Наталя. — Пам’ятаєш тепер?

Андрій уважно вдивився в обличчя дівчинки. Щось знайоме промайнуло в пам’яті: тонкі риси, особливий розріз очей.

— Можливо, — невпевнено сказав він.

— Вона завжди була в тебе закохана, — продовжувала сестра. — Я це ще в дев’ятому класі помітила. Дивилася на тебе так… ніби ти для неї весь світ.

— Звідки знаєш?

— Дівчата між собою говорили. Віра писала тобі записки, але соромилася передавати. А ти й не помічав нічого.

Андрій відчував, як у грудях розливається дивне тепло, змішане із сумом. Наталя відклала альбом і подивилася на брата серйозними очима.

— Був один випадок у десятому класі, — почала вона. — Пам’ятаєш Сергія Крилова і його компанію?

— Хулігани були, — кивнув Андрій.

— Так от, вони якось Віру оточили після уроків. Дражнили, портфель відняли, папірці розкидали. А ти проходив повз і заступився.

Андрій напружено думав, намагаючись згадати.

— Здається, було щось таке, — повільно сказав він. — Але я не пам’ятав, що це була саме вона.

— Вона запам’ятала назавжди, — м’яко сказала Наталя. — З того дня вважала тебе своїм героєм. Казала подружкам, що ти найдобріший хлопчик у класі.

— І що з нею сталося після школи?