Таємниця записки в кишені: чому дитина опинилася сама в лісі

— Компенсацію. — Віктор не дивився в очі співрозмовнику. — Сашко зрозумів, що йому не розплатитися. Хотів забрати свою жінку й сховатися в іншому місті.

— Вона відмовлялася кинути сина?

— Саме так. І тоді вони почали погрожувати не тільки Сашкові, а й їй із хлопчиком, — голос Віктора тремтів. — Казали, якщо Сашко не поверне борг, постраждає вся його сім’я.

Андрій відчув холод у грудях. Значить, Віра загинула не тільки через ревнощі Сашка, а й через чужі борги.

Удома на Андрія чекав дзвінок слідчого Морозова.

— Андрію Петровичу, треба зустрітися, — сказав він без передмов. — У справі з’явилися нові обставини.

— Які обставини?

— Знайшли мобільний телефон Віри Кошкіної. В її останніх повідомленнях є листування, яке може змінити наше розуміння того, що сталося.

Андрій залишив Дениса в сусідки й поїхав у місто. У кабінеті слідчого на нього чекав телефон у прозорому пакеті й роздруківки повідомлень.

— Дивіться, — слідчий показав на текст. — Віра писала комусь: «Не дам їм скривдити сина». І ще: «Краще помру, ніж кину дитину».

— Коли відправлені?

— У день зникнення. Вранці, перед тим як піти в ліс.

Значить, Віра знала, що йде на смерть. І все одно пішла, аби захистити сина. Слідчий показав усе листування. Номер телефону був не зареєстрований, але сенс погроз був гранично ясний.

«Твій мужик заборгував серйозним людям. Платити будеш ти».

«Син не винен у ваших проблемах», — відповідала Віра.

«Винен. Поки є що втрачати, знайдеш гроші».

«У мене немає таких грошей. Дайте час».

«Час вийшов. Завтра зустріч у лісі. Одна».

«Зустрінемося, але без дитини. Дайте йому спокій».

«Подивимося. Залежить від твоєї поведінки».

Останнє повідомлення від Віри пробило Андрія до кісток: «Якщо з сином щось трапиться, проклинаю всіх до сьомого коліна».

— Розумієте тепер? — запитав слідчий. — Її вбили не з ревнощів. Сашко просто спробував втрутитися, коли зрозумів, що справа зайшла занадто далеко.

— А вбивці?

— Шукаємо. Номер телефону ні до чого не привів, але є інші докази.

Додому Андрій повернувся пізно ввечері. Денис уже спав, але прокинувся, почувши кроки.

— Дядьку Андрію, де ви були так довго? — сонно запитав хлопчик.

— У справах їздив, синку, — тихо відповів лісник, сідаючи на край ліжка.

— А про маму дізналися що-небудь?

Андрій подивився в довірливі очі дитини й зрозумів: тепер він знає всю правду. Віра загинула не випадково. Вона свідомо пішла назустріч смерті, захищаючи сина. Записка була написана як заповіт жінки, яка знала: додому не повернеться.

— Дізнався, синку, — м’яко сказав він. — Твоя мама була дуже хороброю. Найхоробрішою мамою на світі.

— Розкажете завтра?

— Розкажу все, що треба знати, — пообіцяв Андрій, укриваючи хлопчика ковдрою.

Вона спеціально сховала Дениса в лісі, подалі від небезпеки. Дала йому записку як перепустку до нового життя. І сама пішла назустріч убивцям, аби син залишився живий. Тепер Андрій має захистити хлопчика не тільки від гіркої правди, а й від можливих наслідків. Адже якщо борг Сашка досі не закритий, загроза може нависнути й над Денисом.

Телефон задзвонив о пів на сьому ранку, розриваючи тишу будинку різкою треллю. Андрій зняв слухавку, ще не до кінця прокинувшись, і почув стривожений голос дільничного Петрова.

— Андрію Петровичу, термінові новини, — сказав він без передмов. — Заарештували банду, яка погрожувала Вірі Кошкіній. Трьох узяли, але четвертий утік.

Лісник миттєво прокинувся остаточно.

— І що це означає? — запитав він, поглядаючи на сплячого на дивані Дениса.

— Утік найнебезпечніший із них, Артем Волков, кличка Вовк, — продовжував дільничний. — У нього три судимості, зокрема за вбивство. Може спробувати дістатися до свідків справи.

— До нас? — напружився Андрій.

— Можливо. Хлопчик бачив, як до матері приходили ці люди. Технічно він свідок. — Петров говорив тихо, але в його голосі звучала тривога. — Андрію Петровичу, раджу на деякий час виїхати з селища. Поки ми Вовка не спіймаємо.

— Куди їхати?

— До родичів, в інше місто. Головне, подалі звідси й нікому не казати, де будете.

Андрій подивився на мирно сплячого хлопчика й зрозумів: ігри закінчилися. Небезпека стала реальною.

Через годину Андрій будив Дениса, намагаючись зберігати спокій.

— Синку, збирайся, — сказав він бадьорим голосом. — Їдемо в гості до моєї сестри в місто.

— Навіщо? — сонно запитав хлопчик, протираючи очі.

— Як канікули будуть, — пояснив лісник. — Побачиш місто, познайомишся з тіткою Наталею. Вона дуже добра, тобі сподобається.

Денис насупився.

— А додому коли повернемося? — тривожно поцікавився він. — Я не хочу далеко від мами їхати.

Серце Андрія стислося. Для хлопчика цей будинок і навколишній ліс стали єдиним зв’язком із загиблою матір’ю.

— Ненадовго, — пообіцяв він. — А поки збери найпотрібніше.

Денис слухняно почав складати речі в маленький рюкзачок — той самий, з яким мама водила його в ліс. Потім зупинився й винуватим голосом попросив:

— Дядьку Андрію, можна взяти мамину фотографію? І записку?