Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

Гіршою за пряму лайку була узгодженість мовчання. Ті самі люди ще навесні вітали її з весіллям, просили допомогти зі норовистим конем, лишали в неї дітей на пів години. Тепер кожен окремо ніби нічого не робив: не привітався, не помітив, не знайшов товару. Але разом ці дрібні відмови виштовхували Мар’яну за межу села, хоча фізично вона лишалася в будинку біля річки.

До неї доходили слова, якими пояснювали те, що відбувається. Стужева жаліли за великодушність, Микиту — за приниження. Про саму Мар’яну говорили як про невдячну річ, що виявилася зіпсованою після дорогого подарунка. Нікого не цікавило, чому вагітна жінка пішла вночі без грошей і роботи. Таке запитання порушило б зручну історію, а зручна історія захищала не лише господаря заводу. Вона захищала кожного, хто колись прийняв його допомогу й тепер не хотів бачити ціну.

Домна Прокопівна не втішала. Вона ставила перед Мар’яною коробку з пряжками й веліла розсортувати їх за розміром. Коли руки тремтіли, давала розпустити кривий шов і почати знову. Робота не скасовувала сорому й страху, зате повертала простий зв’язок між дією і результатом: неправильно пробила отвір — шкіра покаже; провела обидві голки рівно — шов витримає. У цій чесності ременя було більше опори, ніж у всіх сільських розмовах.

Микита прийшов до хвіртки в середині серпня. Він не захотів заходити у двір. Мар’яна вийшла до нього. Чоловік іще більше схуд, оброс, очі почервоніли. Вони довго стояли одне навпроти одного.

— Чому ти пішла?

— Як ти сам думаєш?

— Я не можу думати. Батько каже одне, мати мовчить, село каже інше. Скажи мені точно, який у тебе термін.

— Дванадцятого липня було тринадцять тижнів.

Микита закрив обличчя руками. Коли він відняв долоні, щоки були мокрі.

— Але ж я був у реанімації, — промовив він тихо, ніби Мар’яна могла цього не знати.

— Я знаю.

— Значить, був хтось інший.

— Нікого не було.

— Тоді поясни.

— Я не можу. Я не пам’ятаю тієї ночі.

Він коротко засміявся.

— Звісно. Не пам’ятаєш.

— Двадцять шостого квітня, у день народження твого батька, мені дали чай. Потім вісім годин немає. Вранці я прокинулася в гостьовій, у криво застібнутій сукні. Колготки лежали на підлозі, а на руці був слід від голки.

Микита дивився на неї, і вона побачила, як до нього дійшов сенс. Зіниці розширилися, обличчя втратило вираз. Потім він моргнув, відвів очі й закрився. Це тривало три секунди.

— Не смій, — прошепотів він.

— Я не назвала жодного імені.

— Назвала. Ти сказала про його дім. Він тебе з убогості витяг, дав тобі частку. Коли я лежав після операції, він знайшов найкращого спеціаліста й доправив його до обласного центру гелікоптером. Ти розумієш, у чому його звинувачуєш?

— Розумію.

— Ти вигадала найбрудніше пояснення, аби не зізнатися. Батько сказав, що, якщо ти повернешся й усе розкажеш чесно, він не скаже ні слова. Ми навіть дитину виростимо.

— Іди, — сказала Мар’яна.

Він відступив на крок, потім повернувся й пішов вулицею. На повороті озирнувся й постояв, ніби хотів повернутися. Але не повернувся.

Поки він ішов, Мар’яна все ще чекала, що в ньому переможе бодай сумнів. Микита знав, як батько змушує людей вважати чужий вибір своїм. Сам багато разів говорив про його тихий тиск, боявся одного погляду біля огорожі манежу. Але тепер, коли знання вимагало виступити проти батька, він сховався в ту версію, яку батько вже приготував: дружина зрадила й бреше. Любов не зникла за одну хвилину, тому його відхід і виявився таким тяжким.

Мар’яна не сердилася на його недовіру так сильно, як могла б. Вона бачила, з чого вона виросла. Визнати її розповідь означало б заново зібрати все дитинство, матір, дім, порятунок після операції й саму людину, довкола якої трималося життя Микити. Він вибрав не доведену правду, а знайомий голос. Це пояснювало вчинок, але не робило його менш остаточним…