Вони зажадали, щоб я подарував їм житло й з’їхав, не підозрюючи, що я вже ухвалив інше рішення

Племінник жив у Олега два роки, а його наречена запропонувала йому з’їхати. Олег виставив їх за тиждень. Оксана вимовила це так спокійно, ніби просила передати сіль.

«Олеже Петровичу, ви ж не будете нам заважати?» І в ту мить 67-річний Олег зрозумів, що племінник, якого він два роки тому витяг із гуртожитку до своєї двокімнатної квартири в центрі, привів у дім не наречену, а нову господиню. Усе почалося у вересні позаминулого року. Зателефонувала Лариса, молодша сестра.

Голос жалібний, благальний. І відразу зрозуміло: щось потрібно.

— Олеже, виручай.

— Саша інститут закінчив, розподілу немає. У рідному місті роботи за його фахом нуль. Йому б до столиці, там спеціалісти потрібні. У тебе ж дві кімнати, а ти сам.

Олег слухав і дивився на свій кабінет — кімнату площею 12 квадратних метрів, де стояли стіл із кресленнями, книжкові полиці до стелі, крісло біля вікна.

Він 40 років пропрацював інженером-проєктувальником мостів і вийшов на пенсію три роки тому. Квартиру його мати отримала 1986 року. Після її смерті Олег залишився тут сам. На той час він уже розлучився зі Світланою, яка за мировою угодою забрала їхню спільну однокімнатну квартиру в спальному районі й більше жодного разу не зателефонувала.

— Ларисо, а надовго? — спитав він, уже знаючи відповідь.

— Поки не стане на ноги. Місяці на три-чотири, не більше.

Три-чотири місяці. Олег погодився.

Саша приїхав з однією валізою й рюкзаком, у якому лежав старезний ноутбук із тріснутим екраном.

— Дядьку Олеже, я швидко знайду роботу, чесне слово. Допомагатиму по дому, готувати навчуся.

Племінникові було 23. Худий, незграбний, із вічно здивованим виразом обличчя. Олег дивився на нього й бачив Лариску в молодості.

Така сама розгубленість у погляді, таке саме невміння влаштуватися в житті. Спочатку Саша й справді старався. Мив посуд, пилососив.

Один раз навіть зварив розсольник. Рідкуватий, але їстівний. Ходив на співбесіди, повертався засмучений.

Усюди вимагають досвід, а де його взяти, якщо ніхто без досвіду не бере? Олег кивав, доливав чаю. На другий місяць ноутбук у племінника зламався остаточно. Саша сидів над ним із сумним виглядом.

— Усе, без техніки я нікуди. Ніякої віддаленої роботи, ніяких тестових завдань.

Олег того вечора довго не міг заснути.

Уранці поїхав до магазину електроніки й виклав за новий ноутбук 72 тисячі зі своїх заощаджень. Коли вручив коробку племінникові, той ледь не заплакав. До Нового року Саша влаштувався у фірму, що розробляла мобільні застосунки.

Зарплату обіцяли після випробувального терміну. Спочатку стажування. Олег і далі платив за квартиру, за їжу, за інтернет.

Племінник зрідка купував хліб і молоко, явно вважаючи це серйозним внеском у спільний бюджет. Навесні стажування закінчилося. Сашу взяли в штат.

Зарплата пішла нормальна. Він став затримуватися на роботі, приходив пізно. Одразу замикався у своїй кімнаті, у колишньому кабінеті Олега, де креслення тепер припадали пилом у кутку за шафою.

— Дядьку Олеже, може, мені вже частину комуналки платити? — спитав він якось.

— Було б непогано, — відповів Олег.

Саша кивнув і більше до цієї розмови не повертався.

Олег не нагадував. Йому було ніяково вимагати гроші з племінника. Він казав собі, хлопець тільки починає.

Йому самому треба на щось жити. Нехай накопичить, стане твердо на ноги. Тоді й поговоримо.

Тоді й поговоримо. Літо минуло. Осінь минула…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇