Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

Того ж вечора до будинку під’їхала стара машина Зої Пантеліївни. Лікарка привезла три речі. Першою був висновок приватного медичного центру, куди вона у свій вихідний звозила Мар’яну під чужим прізвищем і де сама оплатила дослідження. Інша лікарка, інший апарат і той самий термін.

Другою була товста зошит. Мезенцева власноруч переписала туди всі дати з історії хвороби Микити: від надходження двадцять другого квітня до виписки чотирнадцятого травня. Третьою річчю виявилася адреса жінки на ім’я Наїля.

Вісім років тому Наїля працювала в кормовому цеху кінного заводу. Її звільнили за нібито винесені три мішки вівса. Тепер вона жила в іншому промисловому місті й працювала санітаркою в закладі догляду.

— За місяць до звільнення вона приходила до мене, — сказала Зоя Пантеліївна. — Їй було двадцять три. Вона питала, чи можна після таблеток від тиску не пам’ятати цілого вечора. Я відповіла, що не можна. Вона заплакала й пішла. Я знову не втрутилася. Перша була сорок років тому, Наїля — вісім. Ти — третя. Четвертого разу в мене не буде.

Наприкінці серпня вони поїхали до Наїлі втрьох. Зоя Пантеліївна вела машину, Мар’яна сиділа поруч, а Домна Прокопівна вмостилася ззаду. Вона заявила, що в такій справі потрібна стара: при старій не так соромно.

Із закладу Наїля вийшла в синьому халаті, поправляючи косинку на волоссі. Невисока, міцна, зі швидкими настороженими очима. Вона відразу впізнала Мезенцеву і, ще не вислухавши ані слова, відступила.

— Ні. Я нічого не знаю. У мене двоє дітей. Я тут вісім років працюю, мене цінують, я чекаю на службове житло. Їдьте.

— Мене звати Мар’яна, — сказала Мар’яна, ступивши вперед. — Я невістка Стужева.

Наїля подивилася на її живіт. Вагітність уже була помітна.

— Ти вагітна.

— Так.

— І ти не знаєш, хто батько.

— Тепер знаю. Але не можу довести.

Наїля заплющила очі, постояла, потім глянула на годинник.

— У мене перерва о другій. Через дорогу є кафе. Я прийду, але нічого підписувати не буду.

У кафе Наїля сіла в кутку спиною до стіни. Замовила чай і не торкнулася його. Вона виросла без батьків, приїхала із сусідньої місцевості на заробітки й у двадцять три роки працювала в кормовому цеху, живучи в заводському гуртожитку. Одного разу Стужев підвіз її від автобуса, а через місяць запросив допомогти накрити стіл на сімейному святі. За роботу обіцяли окремо заплатити.

Вона пам’ятала, як накривали на стіл і як з’їжджалися гості. На кухні їй подали чай, бо вона падала з ніг від утоми. Далі пам’ять обривалася до ранку.

— Я прокинулася й вирішила, що захворіла. Голова була як чужа. Цілий тиждень я не розуміла, що зі мною.

— Ти не пила, — сказала Мар’яна.

— Не пила. Моя віра забороняє мені спиртне. Я це собі двадцять разів пояснювала, а голова ніби не чула. І знаєш, що найтяжче? Він не був до мене жорстокий. Навпаки. За тиждень підняв зарплату. Я взяла ці гроші.

Через місяць Наїля прийшла до контори й сказала, що хоче поїхати. Вона не погрожувала скаргою, не вимагала грошей, лише просила відпустити її спокійно. Через два дні в її кімнаті виявили три мішки вівса. Гуртожиток був на восьмому поверсі, і Наїля досі не могла без гіркої усмішки уявити, як тягла їх сходами…