Точка неповернення: чому інколи краще не розкопувати дивні нерівності на своїй ділянці

— Добрий день. — Її голос був м’який, але діловий. — Чим можу допомогти?

Михайло зняв шапку:

— Мені потрібні старі газети, — сказав він.

Вона трохи нахилила голову:

— За який рік?

Михайло на секунду замислився:

— Вісімдесяті. Приблизно вісімдесят шостий.

Ірина уважно подивилася на нього:

— Що саме шукаєте?

Михайло дістав із кишені жетони. Метал тихо дзенькнув об стійку:

— Людину.

Жінка нахилилася ближче й прочитала ім’я:

— Сергій Антонович Бєлов. — Вона підняла брови. — Військовий?

— Схоже на те.

Ірина кілька секунд дивилася на жетони, ніби щось пригадуючи, потім кивнула:

— Зачекайте.

Вона підвелася й пішла до задніх полиць. Михайло помітив, що рухалася вона впевнено й спокійно. Так ходять люди, які працюють серед книжок багато років. За кілька хвилин вона повернулася з кількома товстими підшивками газет. Вона поклала їх на стіл:

— Газети за вісімдесят шостий і вісімдесят сьомий.

Михайло подякував їй і сів за довгий стіл. Його пальці обережно перегортали пожовклі сторінки. Папір тихо шелестів. Годинник на стіні повільно відлічував час. Минуло майже годину. Спершу він нічого не знаходив. Михайло вже збирався закрити черговий том, коли раптом помітив знайоме прізвище. «Бєлов». Він завмер. Стаття була маленька, лише кілька абзаців. Але поруч стояла фотографія. Михайло нахилився ближче. На знімку був чоловік років тридцяти. Високий, широкоплечий. Коротке темне волосся, обличчя з жорсткими рисами й уважним поглядом. На ньому була військова форма. Під фотографією стояв підпис: «Сержант Сергій Антонович Бєлов повертається додому після служби в Афганістані».

Михайло відчув дивне відчуття. Це було обличчя людини, чиї речі лежали зараз у його домі. Він почав читати статтю. У ній ішлося, що Сергій Бєлов служив в армії в Афганістані й був нагороджений орденом за хоробрість. Михайло тихо присвиснув: «Це була серйозна нагорода. Такі медалі отримували не за просту службу». Він продовжив читати. У статті говорилося, що після повернення Бєлов збирався жити в рідному районі й влаштуватися працювати на механічний завод. На цьому все закінчувалося.

Михайло перегорнув кілька сторінок, потім ще кілька, і раптом знайшов іншу замітку. Вона була надрукована дрібним шрифтом. Дата — 1986 рік. Заголовок: «Зник місцевий житель». Михайло повільно почав читати. У статті йшлося, що Сергій Антонович Бєлов, 35 років, зник кілька тижнів тому. Його бачили востаннє біля власного будинку на околиці району. Поліція почала пошуки. Але жодних слідів знайдено не було. Михайло насупився. Він продовжив читати. Наступний рядок змусив його завмерти. У статті згадувалося, що Бєлов, можливо, був пов’язаний із розслідуванням військової прокуратури. Але подробиць не розкривали. І на цьому замітка закінчувалася.

Михайло перегорнув сторінку. Він шукав продовження, але його не було. Ні за тиждень, ні за місяць. Ім’я Сергія Бєлова більше ніде не з’являлося. Михайло сидів нерухомо. Йому це не подобалося. Надто тихо все закінчилося. Коли людина зникає, зазвичай лишається галас, чутки, розмови, нові статті. Тут не було нічого. Наче хтось просто викреслив людину з історії. Він закрив газету й відкинувся на спинку стільця. У цю мить до столу підійшла Ірина Климова. Вона поставила поруч кухоль чаю.

— Ви щось знайшли?

Михайло кивнув: