Урок на все життя: як батько провчив рідню за ставлення до його дитини

Більшість із них були сухими, надрукованими на комп’ютері, офіційні повідомлення або листи від товаришів по службі. Але серед них не було жодного листа, написаного дитячим почерком. Жодного натяку на те, що Олеся намагалася з ним зв’язатися.

Поки лікар Дмитро Андрійович, старий друг його батька, не переслав йому потайки цю пачку листів із короткою запискою: «Прочитай це, перш ніж повернешся». Микола до болю стиснув кулаки. Автобус різко хитнуло на повороті.

Водій увімкнув радіо, і салон наповнила сумна українська пісня, виконувана хрипким жіночим голосом. «Я не ангел і не мрія, я просто жінка перед зачиненими дверима, яка не знає, чи плаче хтось усередині». Микола стиснув губи і знову поглянув на листи у своїх руках.

Один з останніх був написаний простим олівцем, грифель якого майже стерся, але слова все ще читалися: «Тату, у нас у кімнаті більше немає вікна. Одного разу я бачила, як миша залізла до мене в ліжко. Я не сказала мамі Тетяні, тому що минулого разу, коли я розповіла, вона викинула всі мої подушки у двір».

Щось усередині Миколи надломилося з сухим тріском. Це не був крик люті, це був тихий, м’який біль, який розриває душу сильніше за будь-який ніж. Усвідомлення тиші батька, який не був поруч, коли його донька так відчайдушно його потребувала.

Автобус нарешті зупинився на пустирі біля в’їзду в рідне село. Водій відкрив двері і передав Миколі його важкий рюкзак. Микола коротко подякував і спустився на землю, згорбившись під вагою ноші, але кроки його були твердими.

Перед ним лежала знайома червона ґрунтова дорога, що вела до старого будинку, де Олеся колись малювала кольоровою крейдою ляльок на стінах. Він не знав, чи збереглися ці стіни. Не знав, чи чекає на нього донька.

Він не поспішав, даючи собі час зібратися з духом. Нахилився, підняв маленький білий камінчик із дороги і поклав його в кишеню сорочки. Іноді батькові не потрібна зброя, йому потрібне лише знання того, що він іде туди, де на нього чекають.

Донечко, тато вдома. Є речі в житті, які зрозумілі без зайвих слів. Печаль можна впізнати по тому, як стару затишну скатертину замінили на нову мереживну, занадто чисту, або по тому, як у рідному домі оселився чужий запах, а штори більше не пахнуть часом.

Микола Бондаренко стояв перед старим будинком, де колись жив із покійною дружиною. Будинок уже не був колишнім, це був лише каркас, обшитий сучасними матеріалами, старанно очищений від слідів минулого. Вікна замінили на блискучий пластик, стіни перефарбували, а весільне фото, що висіло на почесному місці, зникло.

Жодних слідів його присутності або пам’яті про дружину. Тетяна Громова змінила абсолютно все. Тут було занадто чисто, занадто стерильно, щоб бути правдою.

Він простягнув руку і торкнувся дверної ручки. Не було чути ні радісного гавкоту собаки, ні квапливого човгання сандалій по плитці, як у ті дні, коли маленька Олеся бігла його зустрічати. Тільки мертва тиша, ніби це місце вирішило відкинути минуле.

Микола не став стукати. Замість цього він обійшов будинок вузьким бічним проходом. Іржава решітка все ще була на місці, фарба відшаровувалася шматками, а завіса жалібно скрипнула, коли він її штовхнув.

Задній двір більше не прикрашали мальви, які садила його дружина. Лише зарості бур’яну та кропиви навколо старого каменю. Вишневі дерева в глибині двору були підрізані, можливо, щоб не загороджувати вид із кухні на господарські будівлі.

І тут він почув перший звук. Це не була розмова, не телевізор і не радіо. Це був хрипкий, злісний крик, що вирвався з чиєїсь глотки….