Усі сміялися з вибору мільярдера. Але коли впала вуаль, зал затих

— Тоді допоможи мені зрозуміти. — Він узяв її за руки. — Допоможи мені пізнати тебе. Справжню тебе.

Вона дивилася на нього довго. Бачила щирість у його очах, любов, відчай. Він не брехав. Він дійсно хотів знати, хотів бачити її. Вона повільно кивнула.

— Добре. — Її голос був ледь чутний. — Але я прошу про одну умову.

— Про яку? — він напружився.

— Обіцяй мені, — її голос тремтів, — що, що б ти не побачив, ти не підеш відразу. Дай мені шанс пояснити. Будь ласка.

Дивослав дивився на неї. Він бачив страх у її очах. Він не розумів, чого вона так боїться. Що може бути настільки страшним? Але він знав одне: він любить її. І ніщо не змінить цього.

— Обіцяю, — сказав він твердо. — Я не піду, що б не сталося.

Дарислава заплющила очі. Глибоко зітхнула. Потім кивнула.

Дивослав узяв її за руку і повів у вітальню. Він посадив її на диван. Сам сів навпроти, на журнальний столик, щоб бути ближче до неї. Приглушив світло. Запалив кілька свічок на столі. М’яке, тепле світло заповнило кімнату. Романтично, інтимно, тільки вони удвох. Дарислава сиділа, її руки лежали на колінах. Вона дивилася на свічки, на їхнє мерехтливе полум’я. Її дихання було нерівним. Дивослав сидів навпроти, не зводячи з неї очей. Його серце билося так гучно, що він чув його у вухах.

— Я готовий, — сказав він тихо. — Покажи мені.

Дарислава повільно підняла руки до обличчя. Її пальці торкнулися краю маски. Вони тремтіли. Сильно тремтіли. Вона спробувала зняти маску, але не змогла. Руки не слухалися. Страх паралізував її.

— Я… я не можу, — прошепотіла вона. Сльози знову наповнили її очі. — Я так боюся.

Дивослав нахилився вперед. Його руки м’яко охопили її руки, теплі, сильні, заспокійливі.

— Я не боюся, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я боюся тільки втратити тебе. Ніщо інше не має значення. Чуєш мене? Ніщо.

Дарислава дивилася на нього, на його обличчя, на його очі, сповнені любові та рішучості. І щось усередині неї зламалося. Стіна, яку вона будувала роками, завалилася. Вона кивнула.

— Добре, — прошепотіла вона. — Добре.

Вона знову підняла руки до маски. Цього разу її пальці були впевненішими. Дивослав відпустив її руки, дозволяючи їй зробити це самій. Він відкинувся назад, але недалеко. Він був поруч. Завжди поруч. Дарислава повільно, дуже повільно почала знімати маску. Її пальці ковзнули по краю, підняли тканину. Світло свічок мерехтіло, відкидаючи тіні на стіни. Тиша була абсолютною. Тільки їхнє дихання порушувало її. Маска піднімалася все вище. Сантиметр за сантиметром.

Дивослав дивився. Його серце билося так швидко, що він думав, воно вирветься з грудей. Він бачив її підборіддя, її губи, її ніс, її вилиці. І, нарешті, вона зняла маску повністю. Вона опустила її на коліна, підняла очі на нього. І він побачив її. Повністю. Без маски. Без бар’єрів. Просто вона.

Дивослав завмер. Його очі розширилися. Рот відкрився. Він не міг вимовити ні слова. Він не міг рухатися. Він не міг навіть дихати. Вона була прекрасна. Сліпуче. Неймовірно прекрасна. Її обличчя було досконалим. Великі темні очі, обрамлені довгими віями. Високі вилиці. Тонкий ніс. Повні губи. Шкіра гладка, як порцеляна. Кожна риса була витонченою, немов висічена скульптором. Але це була не просто краса. Це було щось більше. В її очах була глибина. Біль. Сила. Історія. Вона була не просто красивою. Вона була живою. Справжньою. Людяною.

Дивослав не міг відірвати погляду. Він дивився на неї так, ніби бачив її вперше. І в якомусь сенсі так і було. Це був перший раз, коли він бачив її справжню, без масок. Без страху. Просто її.

— Дивославе? — її голос був тихим, невпевненим. — Скажи що-небудь, будь ласка.

Він усе ще не міг говорити. Його горло стиснулося. Емоції захлеснули його. Шок. Захоплення. Любов. Так багато любові, що вона переповнювала його.

Дарислава почала панікувати. Вона бачила його обличчя. Бачила, як він дивиться на неї. Але він нічого не говорив. Він просто дивився. І страх повернувся.

— Ти ненавидиш мене? — прошепотіла вона. Сльози знову потекли по її щоках. — Я знала. Я знала, що… ти…

— Ні. — Нарешті він заговорив. Його голос був хрипким, тремтливим. — Ні. Я не ненавиджу тебе.

Він встав із журнального столика. Опустився на коліна перед нею. Його руки взяли її обличчя, охопивши його з обох боків. Його пальці торкнулися її шкіри. М’якої. Теплої. Справжньої.

— Ти прекрасна, — прошепотів він. Його очі блищали від сліз. — Ти найпрекрасніша жінка, яку я коли-небудь бачив.

Дарислава дивилася на нього в шоці. Вона не очікувала цього. Вона очікувала відрази. Страху. Гніву. Але не цього. Ні захоплення. Ні любові.

— Але… Але чому ти нічого не говорив?