«В машину до чоловіка не сідай»: кого зустріла жінка в автобусі після дивного попередження водія

В його очах плескався страх. Тваринний, первісний страх. Страх втратити зручне життя, страх скандалу, страх перед тим, що про нього скажуть люди. Міла бачила це і прийняла його за каяття. Вона дістала аркуш паперу і ручку.

— Пиши.

— Що писати?

— Розписку. Що ти зобов’язуєшся повернути суму, еквівалентну тій, що зняв з рахунку, протягом місяця. І що ти припиняєш будь-які контакти з тією сім’єю. Повністю.

Антон писав швидко, квапливо, ламаючи літери. Рука його тремтіла. Коли він закінчив і простягнув їй аркуш, Міла побачила, що він плаче. Знову.

— Я дурень, Міло. Я такий дурень. Я ледь усе не втратив. Дякую, що даєш мені шанс.

Наступний тиждень минув як у дивному, солодкому сні. Антон справді змінився. Він приходив додому рівно о шостій. Приносив пакети з продуктами — дорогими, смачними, які вони раніше дозволяли собі тільки на свята. Він сам полагодив кран у ванній, який тік пів року. Вечорами він сідав з Настею за підручники. Міла, проходячи повз кімнату доньки, чула їхні голоси.

— Тату, ну дивись, тут же проєкція неправильна.

— А, точно, Настю. Молодець, спостережлива. Давай перекреслимо.

Настя сяяла. Вона не знала правди, вона бачила тільки, що тато раптом став уважним і турботливим. І Міла, дивлячись на щасливу доньку, відчувала, як крижаний клубок у грудях починає танути. Можливо, люди змінюються? Можливо, страх втратити сім’ю справді протверезив його?

Навіть Зінаїда Петрівна змінила гнів на милість. У суботу вона запросила Мілу на чай.

— Проходь, Мілочко, сідай. — Свекруха налила їй чаю в найкращу порцеляну. На столі стояли тістечка з кондитерської. — Я тут подумала… Ми, напевно, погарячкували. Всі ми люди, всі помиляємося. — Вона підсунула до Міли вазочку з варенням. — Антон мені все розповів. Про машину, про гроші. Він готовий на все, щоб зберегти сім’ю. І я, знаєш, його підтримую. Сім’я – це головне. А ті… Помилки молодості. Ну що ж, буває. Головне, що він зробив вибір. І вибрав він вас.

Міла пила чай, слухала розмірений голос свекрухи і відчувала, як напруга, що тримала її в лещатах останні дні, відпускає. Їй хотілося вірити. Господи, як же їй хотілося вірити, що кошмар закінчився.

— Ви справді так думаєте, Зінаїдо Петрівно?

— Звісно, дитинко. Ти мудра жінка. Ти змогла пробачити. Це дорогого варте. Ми тепер усе налагодимо. Заживемо краще, ніж раніше.

Увечері того ж дня вони вечеряли втрьох. Антон жартував, розповідав якісь байки з роботи. Настя сміялася, і цей сміх наповнював квартиру живим теплом. Міла дивилася на чоловіка. Він виглядав утомленим, але спокійним. Він справді виставив машину на продаж, вона бачила оголошення в інтернеті. Він перестав ховати телефон, кидав його на дивані екраном догори. Здавалося, гроза минула.

Перед сном Антон обійняв її.

— Дякую тобі, — прошепотів він їй у волосся. — Я тебе не підведу. Ніколи більше.

Міла заплющила очі. Вперше за довгий час вона засинала без важких думок. Вона думала про те, що завтра неділя. Що вони підуть гуляти в парк. Що Настя скоро вступить до інституту, і гроші на навчання будуть. Що життя, нехай тріснуте, але все-таки склеїлося. Вона почувалася переможницею. Вона відвоювала чоловіка, відвоювала майбутнє доньки. Вона зберегла свій дім.

Того недільного ранку сонце світило особливо яскраво, заливаючи кухню золотим світлом. Міла готувала млинці, наспівуючи під ніс якусь мелодію. Антон ще спав. Настя втекла на пробіжку. Міла відчувала дивовижну легкість. Немов вона скинула важкий рюкзак, який тягла вгору багато років. Вона вірила, що найстрашніше позаду. Вона вірила, що любов і терпіння можуть виправити все.

Вона не знала, що це було лише затишшя перед справжньою бурею. Вона не знала, що її перемога — це картковий будиночок, який завалиться від одного випадкового пориву вітру. Вона просто пекла млинці й посміхалася сонцю, насолоджуючись цим крихким, оманливим спокоєм.

Млинці остигали на столі, а ручка, як на зло, перестала писати в найневідповідніший момент: Міла хотіла скласти список покупок. Вона згадала, що бачила запасну ручку в портфелі Антона, який він кинув у передпокої. Вона відкрила потертий шкіряний клапан, попорпалася в бічній кишені. Пальці натрапили на гладенький, глянцевий квадрат паперу. Міла витягла його машинально, думаючи, що це візитка або чек.

Це був знімок УЗД. Чорно-біле зернисте зображення. Крихітна плямочка життя в центрі темного кола. Внизу стояла дата — 22 травня. Два дні тому. День, коли Антон затримався на роботі, щоб «підготувати документи на продаж машини». Міла стояла в передпокої, стискаючи знімок у руці. Млинці на кухні пахли ваніллю і затишком, але цей запах раптом став нудотним. Вона перевернула знімок. На звороті знайомим, розмашистим почерком Антона було написано: «Синку! Спадкоємцю! Чекаю на тебе!»

У цей момент у кишені пальта Антона, що висіло на вішалці, задзвонив телефон. Не його основний, а той, другий, який він нібито викинув у річку на знак примирення. Міла повільно дістала апарат. На екрані світилося ім’я: «Мама». Вона натиснула кнопку прийому, але не піднесла телефон до вуха. Вона просто стояла і слухала. Гучність була високою, і голос Зінаїди Петрівни, різкий і впевнений, було чути виразно.

— Антоне? Ти чому слухавку не береш? Віка дзвонила, плаче, гормони грають. Ти б зателефонував їй, заспокоїв. Сказав, що все за планом.

Міла мовчала.

— Алло? Антоне? — голос свекрухи став роздратованим. — Ти що там, із цією своєю «помічницею» возишся? Потерпи, синку. Небагато залишилося. Ось народить Віка онука, переоформимо землю — і виставимо Мілу. Нехай котиться на всі чотири сторони. Головне — документи на дачу підпиши в неї хитрістю, поки вона добра. Юрист сказав: як спільну власність оформимо, так і продамо за борги.

Міла натиснула відбій. Телефон вислизнув з її пальців і з гуркотом упав на підлогу. Звук удару розбудив Антона. Він вийшов зі спальні, сонний, у піжамних штанях, чухаючи груди.

— Міл, що впало? — він позіхнув, мружачись від сонця.

Міла повільно повернулася до нього. В одній руці вона стискала знімок УЗД, іншою вказувала на телефон, що валявся. Антон простежив за її поглядом. Побачив телефон. Побачив знімок. І сон злетів з нього миттєво. Цього разу він не став плакати. Він не впав на коліна. Він подивився на неї поглядом загнаного звіра, який розуміє: бігти нікуди, доведеться кусати.

— Ти рилася в моїх речах, — сказав він холодно. Це було не питання.

— «Помічниця»… — вимовила Міла. Слово було чужим, колючим у роті. — Я для вас просто помічниця, яку потрібно витерпіти, поки не народиться спадкоємець.

Антон пройшов на кухню, налив собі води прямо з графина, жадібно випив…