Вона думала, що просто годує голодну бабусю. Деталь у її пророцтві, яка змусила весь офіс заніміти

— спитала вона нарешті.

Марфа Андріївна підняла палець, ніби відміряючи: «Завтра прийди на роботу на двадцять хвилин раніше. Не через турнікет, а сходами, щоб камери не впіймали твоє обличчя крупним планом. Піднімися на поверх вище, ніж твій.

Там є переговорна в кінці коридору, з жалюзі. У ній іноді лишають папери після нарад. Зайдеш і подивишся на стіл.

Якщо побачиш аркуш окремо, не в теці, з підписами, сфотографуй і надішли собі на особисту пошту. І одразу назад. Усе».

Наталія слухала й розуміла: це звучить дивно, але не магічно. Це звучить як конкретний план, який можна перевірити. «І після цього звільнятися?» — спитала вона.

«Після цього ти сама зрозумієш», — сказала Марфа Андріївна. «І ще раз: вранці нічого не підписуй доти, доки не побачиш це сама». Старенька випросталася, міцніше взяла пакет.

«Дякую тобі», — сказала вона вже звичайним голосом. «Іди». Наталія пішла до зупинки, а в голові стукало: «Двадцять хвилин раніше, переговорна, аркуш окремо».

Вона намагалася переконати себе, що це збіг, що старенька просто психолог, що шрам можна помітити, а про конвалії почути випадково. Але внутрішнє чуття, те саме, яке в Наталії було розвинене роками, відчуття, що щось не так, не відпускало. Вдома вона майже не вечеряла.

Сиділа з телефоном, гортала робочі повідомлення, перечитувала лист про призначення на ділянку й раптом помітила, що в кінці листа було: «Завтра о 10:00 зайдіть до фінансового директора Сергія Лисицина. Підпишіть пакет документів щодо проєкту».

Звичайна фраза. Але тепер слово «підпишіть» задзвеніло, як тривожний дзвін. Сергій Лисицин?

Наталія знала його зовсім недовго, але образ був ясний: ввічливий, правильний, усміхається стримано, говорить тихо, але так, що сперечатися не хочеться. У нього був порядок у сорочці, порядок у кабінеті й порядок у чужих головах. Він не терпів зайвих запитань…