Вона готувалася до найгіршого, але зустріч подарувала їй друге життя….
— Чоловіче, з нею нормально…
— Заткнись.
— Та ви обидва заткніться. Я їсти хочу. А мені доводиться сидіти тут і вислуховувати ваше ниття. Ну ось. Бойко!
— Чого?
— Відведи їх двох у камеру.
— Давай, пішли.
— Почекайте, навіщо в камеру? Та ми самі розберемося, чого ми…
— Ви влаштували бійку в дитячому закладі. Посидьте, подумайте. Забирай.
— Алло. Привезли? Так заносьте. Парасольку давай. Сиди в машині, я швидко.
— Знову ви? Щиросердне принесли?
— Це вам, щоб не базікали зайве. Я прийшла за своїм чоловіком.
— Нічим не можу допомогти. Ваш чоловік затриманий за хуліганство. Тому приходьте завтра.
— Давайте все-таки сьогодні. У мене дуже мало часу.
— Я ж кажу, нічим не можу допомогти. Все, розмова закінчена.
— Ні, не закінчена.
— Якби він стежив за своїм язиком, у мене не було б спокуси дати йому по обличчю. Якби він більше займався вихованням прийомного сина, ми взагалі з ним не зустрілися б.
— Та ти рідного виховати не можеш, так що заткнись.
— Та сам заткнись.
— Баби, заткніться.
— Хто перший почав?
— Він. Він мене спровокував.
— Та припиніть істерику. Що ви як баби базарні? Будьте мужиками. Ну набили один одному морди. Ну що тут такого?
— Дожив. Бомж мене вчить життя.
— А ти уяви, що твій пацан залишився без батька. Хотів би ти, щоб до нього поставилися так, як ти до… до Дениса.
— Я свого ніколи не залишу.
— О! Рідний мій. Від суми і від тюрми не зарікайся. А ти повинен бути прикладом для пацана. А сам поводишся як цей… тінейджер.
— Зараз передам. Ще раз вибачте, Сергію Павловичу. Татусю, дякую, я потім заїду до тебе. Так, бувай.
— Що ж ви відразу не сказали, що полковник Ярославський ваш батько? Ми б вашого чоловіка і затримувати не стали б. Ну? Ну що? А, так. Прошу за мною.
— За 33 роки вперше за гратами чалюся.
— Я теж. Все, чекає, коли відкинешся.
— Відкинуся. Ну, не знаю. На хату до себе почапаю. Дружину обійму, сина. Борщу поїм.
— Та заткніться ви. «Чалюся». «Відкинемося». Зеки недороблені. Вибачте за непорозуміння. Ви вільні.
— Так а я?
— Він зі мною.
— Цей теж зі мною.
— Ні, ні, ні. Мені йти нікуди. Обід скоро. Не випускайте їх вже.
— Слухай, Серьога. Дякую. Дякую, що не кинула. І взагалі за це все вибач. Вона у тебе серйозна.
— А з Костею я виховну бесіду проведу.
— Дякую. Дякую, що витягла. Думав, до завтра доведеться сидіти.
— А якби не Денис, ти сидів би.
— Марин, ти чого?
— Нічого. Розумієш, що через твою витівку нас тепер можуть позбавити опікунства?
— Так вийшло. Хочеш, я…
— Не здумай. Ти вже достатньо накоїв. Так, Тоню.
— Марино, де ти? Сергійович рве і мече.
— Так передай, що я буду через 10 хвилин. Нехай він їх поки займе чимось.
— Пізно. Вони пішли. Причому явно не в настрої. А ти сказала, що мене терміново викликали в школу?
— Сказала. Він не повірив. Ти слухай, він налаштований тебе звільнити.
— Передай йому, що я спробую якось переконати.
— Чудово. Ну ось. Тепер мене ще й хочуть звільнити.
— Я можу з Сергійовичем поговорити.
— Не треба більше ні з ким говорити. Марин…
— Я хочу, щоб ти з’їхав.
— У якому сенсі? Він до тебе на роботу?
— Так. Познайомишся з моїми колегами.
— А Сергій?
— Ну, у нього є інші справи. Не переживай. Все добре.
— Усім здрастє. Тоню, це Денис. Денис, це Тоня.
— Який дорослий чоловік.
— Сергійович ще у себе?
— Як клієнти пішли, він з переговорки не виходить. Злий, як чорт.
— Ти подивишся за Денисом?
— Ну що, Денис? Розповідай.
— Петре Сергійовичу, можна?
