Вона планувала розпочати нове життя, але один конверт змінив усе

— Ми ось тут пили чай, і вона раптом заплакала. Я ніколи не бачив, щоб вона плакала.

А тут як прорвало. І вона розповіла. Про Вадима, про дитину, про матір, яка змусила віддати дівчинку. Про роки пошуків.

Про те, що знайшла Настю, але не посміла підійти. Він замовк. Надя чекала. — Я любив її, — сказав Геннадій Павлович просто, без пафосу, як про щось давно вирішене.

— Сім років. Вона знала. Але не могла відповісти — не тому що не хотіла, а тому що вважала себе негідною. Вона все життя карала себе за те, що віддала дочку.

Щастя здавалося їй недозволеною розкішшю. Ніби вона виписала собі штраф і платила його кожен день. — «Рахунок за любов», — прошепотіла Надя. — Так, той чек із ресторану — вона зберігала його як нагадування.

Що любов коштує дорого. Що за неї завжди доводиться платити. Тільки вона помилялася, Надю. Платити потрібно не за любов.

Платити доводиться за страх. За мовчання. За те, що не наважився, не сказав, не прийшов. Надя дивилася на фотографію Зіни на стіні.

Молода, красива, з ямочками на щоках. А поруч — старий, який любив її сім років і не отримав нічого, крім вечірніх розмов за чаєм. — Геннадію Павловичу, спасибі вам. За лист.

За Зіну. — Не дякуй. Живи. Це все, чого вона хотіла.

Надя вийшла від Ремезова і повільно побрела до будинку. Вітер посилився, зриваючи з горобини останні ягоди. Їй було боляче і світло одночасно — так буває, коли правда нарешті стає на своє місце, як кістка після перелому. Біля хвіртки стояв Борис.

Надя зупинилася за десять кроків. Він був у тій же робочій куртці, неголений, із темними колами під очима. Поруч його машина, брудна після дороги. Він знайшов адресу.

Звичайно, знайшов: через нотаріуса, через Ріту, через кого завгодно. Він завжди добивався свого. — Надю, — сказав він, і голос був м’який, прохальний. Третій етап — жалість.

— Надю, я п’ять днів не сплю. Я без тебе не можу. Поїхали додому? — Ні.

— Послухай, я розумію, що був неправий. Я багато думав. Я змінюся, обіцяю. Ми почнемо спочатку.

Надя мовчала. Вона чула ці слова десятки разів. Після кожного скандалу, після кожної стіни мовчання, після того випадку на кухні, коли він силою притиснув її до стіни, не даючи поворухнутися. «Я змінюся.

Я обіцяю. Ми почнемо спочатку». І починали — рівно до наступного вибуху. — Борисе, їдь.

Його обличчя здригнулося. М’якість почала танути, як тонкий лід. — Це мій дім теж, Надю. Ми в шлюбі.

Я маю право. — Ти не маєш жодного права. Це моя спадщина. Особисте майно.

При розлученні не ділиться. Я консультувалася з юристом. Слово «розлучення» вдарило його. Надя побачила, як стиснулися його кулаки, як побіліли кісточки пальців.

Вона знала цей жест: далі буде або крик, або крижане мовчання. Але вони стояли на вулиці, на виду, і Борис пам’ятав про це. — Ти хвора, — процідив він крізь зуби. — Тобі голову задурили.

Ця тітка мертва, спадщина, листи… Ти як дитина, Надю. Тебе будь-хто обдурить. — Їдь, Борисе, я подаю на розлучення, документи готові.

Він стояв біля хвіртки, і Надя бачила, як у ньому борються дві людини: той, хто хотів схопити її за руку і затягнути в машину, і той, хто розумів, що тут, у чужому селищі, на очах сусідів, це неможливо. Федір Степанович уже вийшов на ґанок і дивився в їхній бік, склавши руки на грудях. Борис сплюнув, розвернувся, сів у машину і поїхав. Не попрощавшись, не озирнувшись.

Колеса зрили бруд на узбіччі. Надя стояла біля хвіртки і тремтіла не від холоду, а від того, що вперше в житті залишилася стояти, коли все всередині кричало: біжи назад, проси вибачення, поверни його. Вона не побігла. Вона залишилася.

Тиждень після візиту Бориса минув у дивному заціпенінні. Надя чекала дзвінка, стукоту у двері, його машини біля хвіртки. Але нічого не відбувалося. Борис замовк.

Ні повідомлень, ні пропущених викликів, ні погроз. Ця тиша лякала більше, ніж будь-які слова, тому що Надя знала: