Вона погодилася на незвичний шлюб, не підозрюючи, яке прохання пролунає в перший вечір після весілля

Кіра випросталася.

— Я слухаю.

Вона намагалася триматися рівно, хоча всередині все напружилося. Їй здавалося, зараз пролунають докори: за холодність, за невдячність, за нездатність прийняти «хороше життя». Вона вже майже приготувалася захищатися, шукати слова, пояснювати очевидне. Але Віктор сказав зовсім інше.

— Ти нещасна.

Це прозвучало не як запитання. Він ніби давно знав відповідь.

Кіра розгубилася. Вона приготувалася сперечатися, виправдовуватися, доводити, що має право на свій біль, але від цієї простої фрази всередині щось здригнулося. Дивно було почути правду не від себе, а від людини, яку вона вважала частиною своєї несвободи.

— Я бачу це від самого дня весілля, — продовжив він.

Віктор пройшов до кімнати й сів у крісло. Потім легким жестом запропонував їй сісти навпроти. Деякий час вони мовчали. У будинку було так тихо, що Кіра чула власне дихання. Здавалося, навіть важкі стіни прислухаються до розмови, від якої залежить її подальше життя.

— Я розумію, що ти опинилася тут не тому, що сама цього хотіла, — сказав він нарешті. — Твої батьки тиснули на тебе. Я погодився на цей шлюб. Але я не хочу бути людиною, поруч із якою ти втрачаєш життя.

У Кіри защипало очі. Вперше за довгий час хтось вимовив уголос те, що вона не наважувалася сказати повністю навіть собі. У цій фразі не було звинувачення, не було поблажливості. Лише визнання. І від нього стало водночас боляче й легше.

— Я вас не люблю, — зізналася вона майже пошепки. — І не можу вдавати, ніби це мій вибір. Ніби я мріяла саме про це.

Віктор кивнув. Не образився, не спалахнув, не став вимагати вдячності. Здавалося, він очікував цих слів і прийняв їх із сумним спокоєм. На мить Кіра побачила в ньому не лише сильну й багату людину, а й чоловіка, якому теж довелося визнати неприємну правду.

— Тоді в мене є пропозиція, — сказав він після паузи. — Ти отримаєш свободу.

Кіра дивилася на нього, не розуміючи, чи правильно почула…