Вона зіпсувала мою сукню, щоб зірвати весілля. Неочікуваний фінал урочистості, що зруйнував усі плани
«Я… я дізналася через вашу спільну подругу Олю. Пробач, що турбую, мені дуже потрібно з тобою поговорити».
«Нам немає про що говорити, Свєто». «Є про що!» — у її голосі прозвучали істеричні нотки. «Це стосується Антона, з ним біда».
Серце Дарії мимоволі стиснулося. Попри весь біль, якого завдав їй Антон, думка про те, що з ним сталася біда, була неприємна. «Що з ним?» — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
«Він упав на вулиці від сильного виснаження», — відповіла Світлана. «Уже тиждень не виходив на зв’язок, телефон був вимкнений, на роботі не з’являвся. Ми… ми з мамою не знали, що й думати».
«Ви до поліції зверталися?» «Зверталися, вони прийняли заяву, але сказали, що поки немає підстав для активних пошуків. Дорослий чоловік може просто вирішити відпочити від усіх».
«Але я знала, це не так. Після… після всього, що сталося, він був сам не свій, такий загублений. Я боялася, він доведе себе до нервового зриву», — Світлана розридалася.
Дарія мовчки слухала її збивчасті, істеричні схлипування. «Навіщо ти мені це розповідаєш?» — нарешті запитала вона. «Я йому більше не дружина».
«Я… я не знаю, до кого ще звернутися», — далі ридала Світлана. «Може, він тобі дзвонив, писав? Може, він поїхав до тебе в Київ?»
«Ні», — твердо сказала Дарія. «Він мені не дзвонив, і до мене він не приїжджав. Ми не спілкувалися від часу суду».
«Що ж нам робити?» — шепотіла Світлана. «Мама з розуму сходить, вона звинувачує в усьому себе… і тебе». «Ну звісно», — з гіркою іронією подумала Дарія.
«Свєто, я нічим не можу вам допомогти», — сказала вона якомога м’якше. «Я не знаю, де Антон, і, чесно кажучи, не хочу знати. Це більше не моє життя».
«Ти така жорстока!» — вигукнула Світлана. «Він же тебе кохав, а ти… ти його просто розтоптала». «Я?» — не витримала Дарія.
«Це не я, а ви з твоєю матір’ю його розтоптали. Ви зламали йому життя, а тепер шукаєте винних. Залиште мене в спокої».
Вона поклала слухавку й кілька хвилин стояла, важко дихаючи. Цей дзвінок сколихнув у ній усе те, що вона так старанно намагалася забути. Гнів, образу, біль… Усе повернулося з новою силою.
Увечері вона розповіла про все Сергієві. «І що ти збираєшся робити?» — запитав він, уважно дивлячись на неї. «Нічого», — знизала плечима Дарія.
«А що я можу зробити?» «Ти можеш поїхати туди». «Навіщо?» — здивувалася вона.
«Я не знаю. Може, для того, щоб остаточно зачинити ці двері. Ти поїхала звідти, Дашо, але, здається, частина тебе все ще там».
«Ти не зможеш почати нове життя по-справжньому, доки не розберешся з минулим». Вона дивилася на нього й дивувалася його мудрості. Він мав рацію.
Вона намагалася втекти від минулого, але воно наздогнало її. І поки вона не поставить у цій історії останню крапку, вона не зможе рухатися далі. «Я куплю тобі квиток», — сказав він.
«Поїдь, розберися. А я чекатиму на тебе тут». За два дні Дарія знову була в Дніпрі.
Місто зустріло її похмурою, дощовою погодою. Вона взяла таксі й поїхала не до батьків, а за адресою, де жили Морозови. Двері їй відчинила Зінаїда Петрівна.
Побачивши Дарію, вона завмерла на порозі. Вона дуже змінилася за ці місяці: постаріла, осунулась. Від колишньої владності не залишилося й сліду.
«Навіщо ти прийшла?» — глухо спитала вона. «Я чула, Антон потрапив у біду». «І ти приїхала потішитися?» — у її голосі прозвучала отрута.
«Я приїхала допомогти, якщо зможу», — спокійно відповіла Дарія. Вона пройшла до квартири. Тут панував безлад: немитий посуд, розкидані речі.
Було видно, що господиням не до прибирання. Світлана сиділа на дивані, обхопивши голову руками. Її обличчя було опухле від сліз.
«Він знайшовся?» — прошепотіла Дарія. «Де він?» — спитала вона знову. «У лікарні, вчора подзвонили».
«Якийсь перехожий знайшов його на вокзалі непритомним. Сильне виснаження і серцевий напад, ледве відкачали». Дарія мовчки опустилася в крісло.
«Лікарі кажуть, його серце просто не витримало такого тривалого стресу. Він зовсім не спав і майже нічого не їв після того, як ти поїхала», — сказала Світлана. «Казав, що все зруйнував, що не хоче так жити».
«А ми… ми з мамою тільки погіршували, звинувачували його, кричали. А він нічого не казав, просто мовчав».
«А тиждень тому зібрав речі й пішов». Вони сиділи втрьох у цій незатишній, занедбаній квартирі. Три жінки, чиї життя так тісно й так трагічно переплелися. І Дарія раптом зрозуміла, що більше не відчуває до них ні ненависті, ні злості.
Лише жаль. Вони були такими самими жертвами цієї історії, як і вона. Жертвами власної дурості, заздрості й егоїзму.
«Можна мені до нього?» — запитала Дарія. «Його перевели до звичайної палати», — кивнула Світлана. «Думаю, пустять».
Дарія поїхала до лікарні. Антон лежав на ліжку, блідий, худий, з крапельницею в руці. Він спав.
Дарія сіла на стілець біля його ліжка й довго дивилася на його обличчя. Обличчя людини, яку вона колись кохала. Обличчя, яке стало для неї символом зради й болю.
Він поворухнувся й розплющив очі. Побачивши Дарію, він спробував усміхнутися. «Прийшла?»
«Усе-таки», — прохрипів він. «Прийшла», — кивнула вона. «Пробач», — знову сказав він.
«За що?» «За все». «За те, що був слабаком? За те, що не захистив?»
