«Вони благатимуть»: свекруха покинула хвору матір заради моря, але не знала про схованку під комодом

Ярослава мовчала, дивлячись, як сонце повільно тоне у воді, забарвлюючи небо у відтінки міді та рожевого золота. Сльози щипали очі, але це були добрі сльози — ті, яких не потрібно соромитися.

— Ти мій справжній спадок, — продовжувала бабуся, стискаючи її руку. — Ні квоти на краба, ні флот, ні мільярди на рахунках. Ти. Людина, яка буде пам’ятати, що багатство — це не тільки гроші. Це ще й совість.

— Дякую, бабусю, — відповіла Ярослава тихо, стискаючи її руку у відповідь. — За все. За довіру. За урок. За те, що дали мені шанс стати собою.

Бабуся хмикнула — її фірмове хмикання, яке могло означати що завгодно, від схвалення до іронії, — і піднялася з крісла, крекчучи більше для годиться, ніж від реальної немочі.

— Гаразд, досить сентиментальностей. Ходімо вечеряти. Ти обіцяла пельмені.

Вони пішли на кухню разом. Молода жінка і стара, колись чужі, тепер ближчі, ніж рідні по крові, пов’язані не генами, а чимось міцнішим: випробуванням, яке вони пройшли разом, і довірою, яка викувалася у вогні зради.

За вікном запалювалися вогні міста: порт, кораблі на рейді, міст на острів. У небі над затокою проступали перші зірки, байдужі до людських драм, але чомусь здавалися сьогодні майже доброзичливими. Ярослава дістала тісто з холодильника, бабуся сіла за стіл, бурмочучи щось про молодь, яка розучилася ліпити пельмені. У цій простій буденній сцені було більше тепла і справжньої сім’ї, ніж у всіх п’яти роках її шлюбу з Еріком.

Справедливість перемогла. А дві жінки — та, що ледь не загинула від рук власної родини, і та, що врятувала її, сама того не знаючи, — починали новий розділ своєї історії. І цей розділ обіцяв бути значно світлішим за попередній.