Вони думали, що знайшли звичайні уламки. Сюрприз за штурвалом, що змусив забути про сон

— Богдан стояв, притискаючи до грудей рацію. «Вона ж знає, де ми». Андрій увімкнув налобний ліхтар, спрямувавши промінь у землю.

«Саме тому ми не будемо тут сидіти й чекати, — жорстко сказав Андрій. — Ми йдемо туди. Нам треба контролювати ситуацію». «Зараз? Уночі? До неї?» — Ілля відсахнувся. «Ілле, увімкни логіку, — Андрій ступив до друга. — Їй потрібні речі, одяг, їжа. Ми маємо взяти ініціативу у свої руки».

Андрій нахилився до свого рюкзака й дістав інструмент для самозахисту. «Озброюйтеся, — скомандував він. — Богдане, бери сигнальну ракетницю, освітлюватимеш місцевість. Ілле, бери мотузку». Збори були короткі й нервові. Вони рушили у зворотний шлях. Ліс уночі перетворився на смугу перешкод.

Андрій ішов першим. «Тихо, — шикнув він. — Ми вже близько, вимкнути ліхтарі». Вони поринули в цілковиту темряву. Очі поступово звикли. Попереду показався силует літака. Андрій підняв руку, зупиняючи групу.

У кабіні літака було темно. «Оточуємо: Ілля — ліворуч, Богдан — праворуч до хвоста. Я піду до носа, за моїм сигналом — світло». Чоловіки почали розходитися. Андрій крадькома рушив до носової частини. Він підкрався до крила. Раптом з боку хвоста пролунав металевий звук.

Тієї ж миті з темного прорізу люка вихопилася тінь. Жінка вистрибнула на крило зі спритністю. «Стояти!» — заревів Андрій, вмикаючи потужний ліхтар. Промінь світла вдарив їй в обличчя. Софія засичала й рвонула вбік. «Богдане, світло!» — крикнув Андрій.

Хлопок ракетниці розірвав тишу, і над галявиною зависла яскрава червона зоря. Жінка зістрибнула з крила. Вона впала, але тут же схопилася. «Тримай її!» — крикнув Ілля, вибігаючи з кущів. Андрій кинувся навперейми, збиваючи її з ніг, і вони повалилися на мокру траву. Від жінки пахло димом, вона активно пручалася.

«Не чіпайте мене! — кричала вона. — Пустіть!» «Богдане, фіксуй руки!» — хрипів Андрій. Утрьох вони скрутили її, обережно зафіксувавши руки. Ілля, важко дихаючи, стягнув мотузкою її зап’ястки. «Усе, попалася!» — видихнув Ілля, відходячи вбік.

Андрій допоміг жінці підвестися. «Навіщо ви це робите? — закричала вона. — Я нічого не зробила, я невинна!» «Авжеж! — Андрій важко дихав. — Саме тому ти розповідаєш небилиці про тридцять років у лісі!» «Ви не розумієте! — вона підвела голову. — Це помилка, я не та, за кого ви мене приймаєте!»

«Якщо ви передасте мене владі, зі мною розправляться!» «Досить казок, — втрутився Ілля. — Диспетчер усе сказав: ти в розшуку!» «Я нікого не чіпала! — її голос зірвався. — Послухайте мене, я свідок!» «У літак її, — скомандував Андрій. — Заводимо всередину, до ранку посидить під наглядом».

Вони завели жінку, що пручалася, в салон. Завівши її в салон, Андрій прив’язав її мотузкою до основи пілотського крісла. Вузол затягнув надійно. «Води дайте!» — хрипко попросив Ілля, опускаючись на підлогу. Андрій посвітив ліхтарем на полонянку. Вона стихла, уткнувшись чолом у ворс ковроліну. У кабіні зависла важка тиша.

Андрій подивився на свої руки. «Ми все зробили правильно, — сказав він голосно. — Ми просто діяли за інструкцією». Але десь у глибині душі він відчув сумнів. Важка крапля конденсату зірвалася зі стельової панелі. Жінка повільно випростала спину.

У тьмяному світлі ліхтаря її обличчя змінилося. Зникла затравлена дикість. «Досить, — промовила вона, і голос її став низьким і твердим. — Цирк закінчено, розв’яжіть мені руки, вони затерпли». Ілля Бондаренко відсахнувся й ударився ліктем об перегородку. «Ти диви, командує!» — вигукнув Ілля.

«Я не Софія», — жінка подивилася просто на Андрія сканувальним поглядом. «І я нікого не чіпала: мене звати Олена Вороненко, я журналістка обласного порталу «Правда Полісся»». У кабіні зависла тиша. Богдан судомно ковтнув. «Журналістка?» — перепитав Андрій, не зводячи з неї очей…