Вони заблокували двері, не давши медсестрі вийти. Одна деталь, що змусила їх відступити

У його душі не було ані краплі жалю за скоєним. Він зробив саме те, що був зобов’язаний зробити як чоловік і як вірний друг, і його обов’язок перед Дмитром був чесно виконаний. Приблизно за годину до ізолятора прийшов тюремний лікар — літній, утомлений чоловік, який надивився на своєму віку безліч подібних кривавих розбірок. Він мовчки, без зайвих запитань оглянув збиті руки авторитета, рясно залив рани шипучим перекисом водню й туго перебинтував кисті. Потім він звично виміряв арештантові артеріальний тиск, який виявився очікувано підвищеним, але не критичним для його віку. Лікар зробив відповідні записи в медичній картці й так само мовчки пішов.

Ніч у холодному карцері минула на диво спокійно. Богдан лежав на нарах, невідривно дивлячись у потріскану стелю, і всі його думки були зайняті тільки Альонкою. Він гадав, чи дізнається вона про те, що саме сталося в сорок сьомій камері? Звісно, дізнається, адже будь-які новини на зоні поширюються швидше за лісову пожежу. Що вона подумає про його вчинок? Чи зможе вона правильно зрозуміти, заради чого він пішов на такі крайні заходи? Старий злодій щиро сподівався на її розуміння, адже рідна донька Дмитра Морозенка просто зобов’язана була все зрозуміти.

Настав похмурий ранок сімнадцятого березня, неділя. Тишу карцеру порушив брязкіт дверей, що відчинялися, і всередину ввійшов оперативний співробітник, капітан Левченко — молодий, амбітний офіцер років тридцяти п’яти. Він по-господарськи всівся на хиткий табурет навпроти Богдана й демонстративно розкрив свій службовий блокнот. «Ну що, Коваленко, давай розповідай, що саме вчора сталося в сорок сьомій камері?» — почав він допит. «Ми просто розмовляли по душах», — незворушно відповів Богдан.

«Просто розмовляли, значить? У Холоденка зламана щелепа у двох місцях і рука вивернута з суглоба, а в Дніпрова множинні переломи ребер, розтрощений ніс і тяжкий струс мозку. І ти називаєш це простою розмовою?» — саркастично хмикнув капітан. Богдан і далі вперто мовчав, свердлячи поглядом обшарпану стіну. Левченко не вгавав: «Ці двоє вже написали офіційні пояснювальні, у яких стверджують, що просто невдало впали. Причому обидва, цілком випадково й одночасно, та ще й у порожній камері без меблів. Ти серйозно думаєш, що я повірю в цю маячню?»

«У що ти там віриш — це зовсім не моя справа», — огризнувся Коваль. «А ти хоч розумієш, старий, що за це тобі неминуче додадуть новий строк? Стаття за побиття й завдання тяжких тілесних ушкоджень — це плюс три-чотири роки до твого строку щонайменше! Замість того щоб улітку вийти на волю, ти просидиш тут до двадцять сьомого чи двадцять восьмого року!» «Я все чудово розумію», — спокійно парирував Богдан. Капітан здивовано відкинувся на спинку стільця й почав уважно, майже зі співчуттям вивчати старого зека.

«Але заради чого все це? Ти ж стріляний горобець, тобі до дзвінка лишалося всього чотири місяці. Навіщо було так безглуздо ризикувати своєю свободою?» Богдан повільно повернув голову й подивився на молодого оперативника холодним, пронизливим поглядом. «Я зробив це за злодійськими поняттями, але тобі, начальничку, цього ніколи не зрозуміти». «А ти все ж спробуй мені пояснити», — не здавався Левченко. «Не збираюся я нічого пояснювати. Іди звідси й пиши свій рапорт, писарчуку», — відрізав Коваль. Капітан задумливо постукав авторучкою по столу, розуміючи, що вибити зізнання з цього залізобетонного старого не вийде.

Він мовчки підвівся й покинув карцер, голосно грюкнувши залізними дверима. Богдана протримали в ізоляторі три доби, після чого очікувано перевели до ШІЗО — штрафного ізолятора, де умови були на порядок жорсткіші. Камера там була крижана, мізерну баланду видавали лише раз на день, а на прогулянку відводилося не більш як п’ятнадцять хвилин. Призначений строк покарання в ШІЗО становив п’ятнадцять діб, але Коваль переносив усі тяготи з філософським спокоєм, благо подібний досвід був для нього далеко не першим. Тим часом жорстоко побиті Лід і Дніпро опинилися на лікарняних ліжках тюремного медблоку.

Лід провалявся в палаті цілий тиждень: його понівечена рука була закута у важкий гіпс, а зламана щелепа намертво скріплена металевим дротом. Дніпро пробув на лікуванні ще довше — два тижні, бо його зламані ребра небезпечно зачепили легеню, спричиняючи пекельний біль при кожному вдиху. І той, і другий уперто продовжували мовчати, як риба об лід. На всіх безкінечних допитах вони твердили завчену легенду: впали самі, перечепилися, ніхто не винен. Оперативники тиснули на них, залякували й погрожували, але блатні стояли на своєму. За злодійськими поняттями стукати ментам — це найстрашніше западло, навіть якщо тебе покалічили цілком заслужено.

Будь-яке необережне слово проти законного злодія означало б для них вірну смерть на території будь-якої зони, і Лід із Дніпром чудово це усвідомлювали. Втім, адміністрація колонії прекрасно розуміла справжній стан речей і без їхніх жалюгідних зізнань. Камера була надійно замкнена ззовні, а численні свідки з числа охорони чудово бачили, як Коваля виводили звідти з закривавленими по лікоть руками. Проти Богдана негайно порушили нову кримінальну справу за тяжкою сто одинадцятою статтею — умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю. Слідча машина з брязкотом рушила з місця.

Новина про жорстоку розправу розлетілася по всій колонії зі швидкістю звуку. Зеки жваво обговорювали, як Коваль самотужки порвав двох блатних за те, що ті насмілилися розпускати руки в бік медсестри. Спершу багато хто дивувався: навіщо старому авторитетові було так ризикувати заради чужої, сторонньої дівки? Але невдовзі по бараках просочилася достовірна інформація про те, що ця дівчина насправді є рідною донькою його загиблого близького брата. Після цього всі розрізнені пазли миттєво склалися в єдину, логічну картину: злодій у законі захистив зневажену честь доньки свого друга.

За всіма неписаними арештантськими поняттями Коваль учинив абсолютно правильно й справедливо. Його і без того високий авторитет серед зеків злетів до небачених висот. Незабаром смотрящий Чорний через своїх перевірених людей передав Богданові важливу звістку: увесь злодійський світ цілком і повністю на його боці. Братва вже підключила найкращих адвокатів і почала чинити негласний тиск на слідство, щоб максимально зам’яти цю справу або хоча б звести можливі наслідки до мінімуму. Коваль сприйняв цю новину зі звичним спокоєм і не просив ні в кого вдячності, вважаючи, що саме так усе й має бути в правильному світі.

За тиждень відсидки в ШІЗО Богдана офіційно викликали на допит до слідчої. Це була жінка середніх років у строгих окулярах, із вельми холодним і відстороненим виразом обличчя. Вона монотонно ставила чергові запитання по суті порушеної справи, на які Богдан відповідав підкреслено односкладово: «Нічого не пам’ятаю, нічого не знаю, мене там узагалі не було». Слідча лише важко зітхала й скрупульозно протоколювала його відповіді, чудово розуміючи, що жодного щиросердого зізнання від цього матерого вовка вона не доб’ється. Обвинувачення доводилося вибудовувати винятково на непрямих доказах і сухих медичних висновках.

Альонка дізналася про трагедію, що сталася, вже наступного дня після інциденту від своїх балакучих колег по лікарні. Їй у всіх барвах розповіли про те, як Коваленко звіряче побив двох ув’язнених у закритій камері. Почувши це, дівчина смертельно зблідла, але нелюдським зусиллям волі змусила себе не подати виду й продовжила виконувати свою роботу, ніби нічого не сталося. Але всередині в неї все буквально переверталося від жаху й усвідомлення того факту, що ця кривава бійня сталася саме через неї.

Вона виразно розуміла, що дядько Богдан пішов на цей страшний злочин, аби захистити її честь, свідомо ризикуючи своїм швидким звільненням і свободою загалом. У її душі водночас вирували величезна вдячність, пекуче почуття провини й крижана тривога за долю старого авторитета. Через два томливі тижні, коли Богдана нарешті випустили з холодного ШІЗО, Альонка офіційно запросила в начальства дозвіл на проведення позапланового медичного огляду засудженого Коваленка. Дозвіл було отримано, і їхня зустріч відбулася в стінах знайомого медкабінету. Опинившись із ним наодинці, Альонка щільно зачинила за собою двері.

Вона довго дивилася в очі Богдана, і з її обличчя було видно, що вона насилу стримує підступні сльози. «Дядьку Богдане… заради Бога, скажіть, навіщо ви пішли на такий страшний крок?» — тремтячим голосом запитала вона. Богдан дивився на неї абсолютно спокійно й умиротворено: «Це був мій святий обов’язок. Багато років тому я дав клятву твоєму батькові завжди захищати тебе». «Але ж тепер через мене вам додадуть величезний строк!» — у розпачі вигукнула дівчина. «Це зовсім неважливо. Найголовніше в цьому житті — що з тобою все гаразд, і тепер жодна мразота на цій зоні не посміє навіть подивитися у твій бік».

Почувши ці слова, Альонка не витримала: самотня сльоза скотилася по її блідій щоці, вона зробила поривчастий крок уперед і міцно обійняла старого злодія — вперше за всі минулі довгі роки. Богдан на мить завмер від несподіванки, а потім дуже обережно, боячись завдати шкоди, обійняв дівчину у відповідь. Він фізично відчував, як сильно тремтить її крихке тіло. «Дякую вам величезне, дядьку Богдане. Дякую за те, що ви для мене зробили», — прошепотіла вона крізь сльози. Коваль нічого не відповів, лише мовчки гладив її по волоссю так ніжно, як рідний батько гладить свою найдорожчу дитину….