Випадок у парку: несподіване відкриття, яке перевернуло життя молодої жінки

— Не відмовлюся.

Квартира Івана, точніше його дідуся, була точно такою самою, як того разу, коли Ларочка була тут востаннє ще багато років тому. Із колишнім господарем вона непогано спілкувалася й навіть сумувала, коли дізналася, що старий помер.

— Проходьте сюди, — запросив Іван. — У мене поки що не дуже затишно. Усього тиждень тут. Скоро треба буде ремонт починати. А я, правду кажучи, в цьому повний профан. А ви давно тут живете?

— Завжди, — знизала плечима Лариса. — Ось уже 33 роки. Раніше з батьками, зараз ось із чоловіком.

— А, то ви заміжня… — усмішка Івана стала сумною. — А я вже подумав, що поруч така самотня красуня живе.

— Та годі вам — красуня, — засміялася Ларочка. — Звичайна. А ви самі?

— Зараз так, — зітхнув чоловік. — Розлучився два роки тому. Є донька, але вона з колишньою дружиною на Кіпрі живе. Так уже вийшло, ми майже не спілкуємося. Саме колишня дружина знайшла собі іншого. А я її не звинувачую. Кому сподобається, що чоловіка місяцями немає вдома? А я сам довгий час працював то в Китаї, то в Таїланді кондитером. Останній рік у Дубаї. Навіть не віриться, але мої тістечка й торти дуже подобаються багатіям. Зараз повернувся на батьківщину, втомився від постійних поїздок, від чужих людей. Мені запропонували місце в одному хорошому ресторані, от і освоююся. Усе ж таки вдома краще.

— Ясно, — присіла на стілець Ларочка. — Що ж, давайте спробуємо ваш торт. Я не ласунка, але від смачного крему ніколи не відмовлюся.

Торт — шоколадний із малиною та вершками — виявився божественним. Лариса ніколи не куштувала нічого подібного. Вона сама, того не чекаючи, потягнулася по другий шматок.

— Подобається? — поцікавився Іван. — Це мій новий рецепт, авторський. Називається «Малинова помста».

— Чому? — засміялася жінка.

— Сам не знаю, така асоціація. Насправді я не такий уже й мстивий, а ви?

Ларочка не знала, що на неї найшло, але раптом узяла й виклала новому знайомому все, що в неї сталося. Говорила про нову роботу, про можливість стати справжньою кутюр’є, про зраду чоловіка, про заговорений браслет, про те, що планували дитину, а в підсумку вийшло все взагалі не так, як хотілося.

— І що ж, ви зараз хочете йому помститися? — примружив одне око Іван. — Не варто, Ларисо. Помста — не найкращий спосіб звести рахунки. Простіше розлучитися.

— О, розлучитися! — закотила очі Ларочка. — Це обов’язково. Але спершу я виведу цю парочку на чисту воду. На мою квартиру зазіхнули! Зі світу мене звести захотіли! Знаю, все це дурниця, але я не дозволю так до себе ставитися. Порчу на мене навели! Це ж треба було вигадати?

— На Сході, де я довгий час жив, вірять у подібний енергетичний вплив, тож я сміятися не буду, — похитав головою Іван. — Ну, а сам я далекий від цього. Якщо ви впевнені, то дійте. Дякую, що розповіли мені все це. Навіть не чекав такої відвертості. Але все ж я не порадник. А щодо чоловіка… Не терпіть зраду, ніколи. Навіть якщо все виявиться не так, як ви уявляєте, я маю на увазі цю порчу. Якщо людина зрадила, то це кінець. Бачив це на своїх батьках, на моєму найкращому другові. Повага до себе — це найголовніше. А будь-які слова, вибачення зрадника — це лише спроба виправдатися, і далі їхати на шиї того, кого обдурили. Ларисо, ви дуже красива жінка, цікава співрозмовниця, хороша людина. Я це бачу, відчуваю. І мені буде шкода, якщо ви дозволите себе ображати. Якщо що, звертайтеся, я допоможу, якщо це буде в моїх силах.

— Дякую, Іване, — знітилася Ларочка, — і за розмову, і за торт. І пробачте, що отак обрушилася на вас. Але мені треба було з кимось поділитися.

— Нічого, усе гаразд.

— Добре, тоді я піду.

Коли за Ларочкою зачинилися двері, вона усміхалася. Поруч з Іваном їй було легко. Хоча вона зовсім не знала цієї людини, все ж відчувала, що йому можна довіряти. Ніколи раніше їй не було так комфортно поруч із стороннім, по суті, чоловіком.

Кіра гортала принесений Ларочкою альбом із явним інтересом. Час від часу робила в себе в блокноті якісь помітки, усміхалася, щось бурмотіла собі під ніс.

— Непогано, — нарешті сказала вона. — До речі, забери з друкарні зразки нового номера. Після обіду чекаю їх на своєму столі.

Ларочці кортіло дізнатися, чи передасть редакторка її альбом конкурсній комісії, але питати боялася. Забравши список справ на сьогодні, вона попрямувала до друкарні. У цей момент її відволік телефонний дзвінок.

— Я все дізналася, — прошепотіла Світка, — щодо Гліба.

— І хто вона? — теж перейшла на шепіт Лариса, озираючись довкола. У редакції було багато цікавих вух, а зайві плітки їй були ні до чого.

— Медсестра, — всміхнулася подруга. — Провінційна коза. Я навела довідки. Лєна Борисова, 23 роки. Приїхала звідкись із-під Житомира, із села. Вона давно вже до Гліба підкочувала. Не виключено, що й його своїми магічними штучками обробила. Інакше я зовсім не розумію, як він міг купитися на таку мимру. Там же ні шкіри, ні пики. Проміняти красиву й освічену дружину на меркантильну потвору… Таке собі. Підкупила одну тітку з лікарні. Вона мені все й виклала. У цієї Борисової й слава недобра. Багато співробітників щиро вірять, що вона практикує всіляке лихе. Одна пацієнтка навіть скандал влаштувала, бо знайшла у своїй подушці якісь голки, які нібито ця медсестра їй туди засунула. А потім у тієї пацієнтки лишай виліз. Вона сама бачила, як Борисова щось утикала в подушку. Чутки, звісно, але від того скандалу її відмазав не хто інший, як твій чоловічок. Я простежила за ними. У ресторані вчора вечеряли. Я стягла виделку, з якої вона їла. Уже віддала Олесьці. Вона всі маніпуляції проведе. Завтра наше зілля буде готове. Тож готуйся підмішувати.

— Жах який, Світ, — протягнула Ларочка. — Не віриться, що я підписалася на таку авантюру. І як, питається, я маю підмішати їм це зілля? Гаразд Глібові, а їй?

— Схоже, вони завжди обідають у кафешці неподалік від роботи разом. І, звісно, за його рахунок. Загалом, я тобі допоможу. Завтра пропоную зустрітися в обід. Простежимо за ними. Ти вже відпросися в своєї мегери.

— Вона не мегера! — заступилася за Кіру Бузяк Ларочка. — Хороша жінка. Дарма всі її так бояться. Вимоглива — так, але це все зумовлено роботою. Тут інакше не виживеш.

— Ларко, про себе думай! Загалом, відпросишся завтра в своєї хорошої жінки. Скажеш, що до лікаря треба, ну або щось подібне. Як ці двоє на обід підуть, замовлення зроблять, я їх якось відволічу, а ти підлєш у їхню їжу відворотне зілля. Слово яке — відворотне! Гаразд, щось вигадаємо.

День знову минув чудово. Ларисі подобалося, що вона так легко втягується в роботу. Начальниця її не критикує, а колеги навіть із подивом позирають, не розуміючи, чим ця новенька заслужила таку явну поблажливість. Кіра непомітно спостерігала за своєю новою помічницею, лише злегка коригувала вибір Ларочки, але більше нічого не говорила про ескізи. І нову сорочку, яку Лариса сьогодні вдягла, ніяк не відзначила. А ж ця сорочка в розумінні самої Лариси була мало не вершиною її кравецької майстерності. Але це все було неважливо.

Увечері вона знову зіткнулася з Іваном. Той чемно поцікавився, як ідуть справи, знову покликав на чай, але Ларочка відмовилася, бо треба було терміново готувати вечерю. Сьогодні Гліб не планував затримуватися.

— Не забрала ще браслет із майстерні? — пильно подивився Гліб на дружину.

Сьогодні він був у піднесеному настрої, зате Ларочка раптом вирішила підіграти йому. Вона сказала, що дико болить голова, що на роботі все так собі, що зі Світкою посварилася. Треба було якось переконати чоловіка, що його з цією Борисовою порча працює, навіть якщо браслета на руці немає.

— Заходила, але ще не готовий. Завтра мають віддати, — насупила вона лоба. — Ти, Глібчику, не хвилюйся. Дався тобі цей браслет! Розкажи краще, як на роботі справи?

— Чого розповідати?