Випробування святом: чому урочиста вечеря закінчилася несподіваним відкриттям

Поліні дуже пощастило з чоловіком. Із усіх її подруг не кожна жінка могла б похвалитися люблячим і вірним супутником життя, поруч із яким почувалася б як за кам’яною стіною. А чоловік Поліни, Сергій, саме таким і був: хазяйновитим, працьовитим, та ще й мав веселу й легку вдачу.

З ним запросто можна було йти хоч у розвідку, хоч у похід із наметами й гітарами — всюди він почувався своїм хлопцем, із яким не пропадеш за жодних обставин. До речі, вдачею Сергій увесь удався в батька, Івана Дмитровича, який навіть із віком не розгубив своєї доброти й певної дитинності. Можливо, саме тому дідуся обожнювали онуки, Маша й Дениско, і завжди просили батьків, щоб ті частіше привозили їх до нього в гості.

Причому Поліна помічала, що діти більше тягнулися саме до дідуся, з яким їм завжди було весело, ніж до бабусі. Ганна Володимирівна була людиною складною, можна сказати, неуживливою. Вона безмежно вірила у власний авторитет і ні з ким не збиралася ним ділитися.

Для Ганни Володимирівни в цьому світі існували лише дві думки — її і неправильна. І непереливки було тому, хто наважувався поставити це під сумнів. Безумовно, у родині вона була лідеркою й командиркою, своєрідною ватажчинею, за якою всі інші мали йти беззаперечно.

Поліна підозрювала, що свекор трохи побоювався свою дружину, бо на її пам’яті він жодного разу не сказав їй і слова наперекір. Він лише поблажливо всміхався, навчившись миритися з її непростим характером. Перше знайомство з тоді ще майбутньою свекрухою справило на Поліну незабутнє враження.

Ганна Володимирівна з властивим їй напором влаштувала справжнісінький допит.

— Скажи, ти з повної сім’ї? — грізно запитала вона в Поліни, щойно дівчина переступила поріг її квартири.

— Так, — трохи розгубившись, відповіла Поліна. — У мене є і мама, і тато. А чому ви питаєте?

— Неважливо, — не стала вдаватися в подробиці Ганна Володимирівна. — Ти живеш із батьками чи винаймаєш житло?

— Я ще навчаюся в університеті. Звісно, поки що живу з батьками, — усміхнулася Поліна.

— Ага, зрозуміло, — сказала Ганна Володимирівна таким тоном, ніби розмовляла сама з собою. — А після весілля де жити плануєте? — поставила вона наступне запитання.

— Та ми якось поки що про це не думали. — Було помітно, що Поліна трохи знітилася. — Ну, взагалі, у мене є квартира, яка дісталася від бабусі. Я її поки здаю, виходить непогана добавка до стипендії.

— Ясно, — трохи подобрішала Ганна Володимирівна. — Про весілля дарма не думаєте. Як же без нього? Мені вже хочеться з онуками поняньчитися.

— Спершу треба отримати диплом, — твердо сказала Поліна. — Я навчаюся в медичному, на педіатра. Програма в нас серйозна, не хотілося б робити паузу й брати академвідпустку.

— Це правильно, — схвалила майбутня свекруха. — Але все одно надто не затягуйте.

Видно, відповідь Поліни влаштувала Ганну Володимирівну, бо вона трохи пом’якшала й уже не так грізно дивилася на дівчину. Однак своїх командирських замашок не полишила й активно демонструвала їх за кожної нагоди. Навіть вирушивши перед весіллям у гості до Поліниних батьків, Ганна Володимирівна поводилася як генерал, що вичитує недбалих підлеглих.

— А чого це у вас на вікнах немає штор? Непорядок! — почала прискіпуватися майбутня свекруха.

— Так у нас жалюзі, — заперечив їй батько Поліни, Олександр Григорович. — Нам із дружиною подобається: сучасно й практично. Хочемо — повністю їх закриваємо, а хочемо — впускаємо в кімнати світло.

— Дурниці це все! Нісенітниця! — не здавалася Ганна Володимирівна. — Зі шторами набагато зручніше.

— Зате вони справжні пилозбірники, — стала на захист чоловіка Олена Семенівна, мати Поліни. — До того ж швидко вицвітають і втрачають свій первісний вигляд.

Ганна Володимирівна лише підібгала губи. Потім настала черга килимів. Батьки Поліни вважали їх пережитком минулого й предметом інтер’єру, без якого цілком можна обійтися. Але, пам’ятаючи про шквал критики, що обрушився на них через штори, вирішили поводитися дипломатичніше…