З села — у стрічки новин: чоловік думав, що дружина пропаде в глушині, але вона переграла його по-великому

— До того, що, може, нам варто подумати про те, чи підходимо ми одне одному. Ти отримала спадщину, ось і можливість розпочати нове життя. Окремо одне від одного.

Ці слова пролунали як удар. Даша розуміла, що їхні стосунки давно дали тріщину, але почути це вголос було боляче.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Я молодий, успішний чоловік. У мене гарна посада в банку, перспективи кар’єрного зростання. А ти? — Віктор знизав плечима. — Ти застрягла на рівні школярки. Боїшся змін, не хочеш розвиватися, живеш як у коконі.

— Я працюю, веду господарство…

— Яке господарство? — перебив Віктор. — Прибрати двокімнатну квартиру і розігріти напівфабрикати? Це не господарство, це імітація сімейного життя.

Даша відчула, як усередині неї піднімається гнів. Не просто образа, а справжній гнів. Три роки вона терпіла його витівки, виправдовувала його грубість втомою на роботі, намагалася бути кращою. А він весь цей час думав про неї саме так.

— Добре, — сказала вона спокійно. — Тоді я справді поїду в село. Подивлюся, що там до чого.

Віктор здивовано подивився на неї. Зазвичай після його нападок Даша або замикалася в собі, або починала виправдовуватися.

— Надовго?

— Не знаю. Може, й назавжди.

— Назавжди? — Віктор засміявся. — Та ти й тижня там не протягнеш. Перша ж ніч без міських зручностей — і поїдеш назад зі сльозами на очах.

— Побачимо.

Даша взяла зі столу документи про спадщину і попрямувала до спальні збирати речі. Віктор залишився сидіти на кухні, не зовсім розуміючи, що сталося. Він очікував сліз, докорів, спроб його утримати. Але дружина поводилася дивно спокійно.

Через годину Даша вийшла зі спальні з великою дорожньою сумкою і рюкзаком.

— Куди зібралася? — запитав Віктор.

— У Березівку. Завтра вранці першою електричкою.

— А робота?

— Візьму відпустку за власний рахунок. Якщо не вистачить, звільнюся.

— Дашо, ти ж розумієш, що це дурість? Кинути все через якийсь сарай з тваринами?

Даша зупинилася біля дверей і подивилася на чоловіка.

— Знаєш, Вітю, а може, це не дурість? Може, це єдина можливість зрозуміти, на що я здатна насправді?

— Та на що ти здатна? — фиркнув Віктор. — Максимум тиждень протримаєшся, а потім повернешся і будеш ще рік розповідати, яка ти героїня. Побачимо. Повернешся з хвостом між ніг, проситимешся назад. А я, може, й не захочу тебе приймати.

Даша повільно усміхнулася. Це була не звичайна її боязка усмішка, а щось нове.

— Вітю, а може, це я не захочу повертатися?

Вона вийшла з квартири, залишивши чоловіка в повному подиві. Віктор не міг зрозуміти, що сталося з його тихою, покірною дружиною. Але особливо про це не переживав, був упевнений, що через кілька днів вона з’явиться, готова на будь-які поступки, аби повернутися до звичного життя.

Даша провела ніч у своєї подруги Лєни, яка працювала медсестрою в місцевій лікарні. Лєна була єдиною людиною, кому Даша могла розповісти про свої сімейні проблеми.

— Знаєш, — сказала Лєна, заварюючи чай, — може, це справді твій шанс. Я вже давно дивлюся на вас з Вітьком і думаю: що ви одне в одному знайшли?

— Раніше він був іншим, — зітхнула Даша. — Чи мені так здавалося?

— Люди не змінюються кардинально, Дашо. Просто спочатку вони приховують свої недоліки, а потім перестають їх приховувати. Твій Віктор завжди був егоїстом, просто раніше це не так впадало в очі.

— А що, якщо він правий? Що, якщо я справді ні на що не здатна?

Лєна поставила перед подругою чашку чаю і сіла поруч.

— Пам’ятаєш, як в інституті ти одна з усього курсу впоралася з дипломним проєктом з маркетингу? Як організувала благодійний концерт у гуртожитку? Як вивчила англійську мову за пів року, коли вирішила, що хочеш працювати з іноземними клієнтами?

— Це було давно.

— Це було всього п’ять років тому. Ти просто забула, яка ти насправді, тому що поруч з тобою людина, яка постійно тебе принижує.

Вранці Лєна провела Дашу до вокзалу. Поїзд до обласного центру відходив о сьомій ранку.

— Дзвони, — сказала вона на прощання. — І пам’ятай: що б не сталося, у тебе завжди є куди повернутися. Але тільки якщо сама захочеш, а не тому, що хтось тебе переконає у твоїй нікчемності.

Даша сіла в поїзд з почуттям, якого не відчувала вже дуже давно. Це був не страх і не сумнів, це була цікавість. Вперше за багато років їй було цікаво, що буде далі.

Поїзд прибув до міста опівдні. Даша пересіла на автобус до Березівки, тримаючи в руках потерту сумку і рюкзак з усім своїм майном. У кишені лежав телефон, який мовчав уже другий день. Віктор не дзвонив, не писав — мабуть, все ще був упевнений, що дружина скоро повернеться з повинною…