Загадка сьомої палати: чому відвідувач змушував пацієнтку плакати і що санітарка побачила зі своєї схованки

Хвилин через п’ятнадцять двері відчинилися. Вийшов чоловік. Такий же спокійний, незворушний. Поправив краватку, кивнув медсестрі, що проходила повз, покрокував до виходу. Лариса дочекалася, поки він зникне за поворотом, і заглянула в палату.

Віра Михайлівна лежала, відвернувшись до стіни. Плечі здригалися. Плакала. Тихо, майже беззвучно.

— Віро Михайлівно… — покликала Лариса.

Старенька не відповіла. Просто продовжувала лежати, згорнувшись у клубочок під ковдрою. Лариса постояла в дверях, потім тихо зачинила двері і пішла доробляти свою роботу. Але на душі було важко. Неправильно це все. Щось тут не так.

Наступного дня в обідню перерву вона зайшла до підсобки покурити. Там уже сиділа Наташка — медсестра з сусіднього відділення, повна весела жінка років п’ятдесяти. Вони дружили, іноді разом пили чай, ділилися новинами.

— Слухай, Наташ, — почала Лариса, прикурюючи сигарету. — У мене тут одна пацієнтка. Віра Михайлівна, з сьомої. До неї племінник ходить. Але щось мені не подобається це все.

— У якому сенсі? — Наташка примружилася.

— Після його візитів вона вся в сльозах. Синці у неї. Боїться чогось. Я чула, як він на неї голос підвищує.

Наташка затягнулася, випустила дим.

— Ларисо, ну ти мене вибач, але не лізь ти туди, — сказала вона втомлено. — Це їхні сімейні справи. Племінник — не племінник. Яка нам різниця? Може, гроші ділять, квартиру, спадщину. У старих людей завжди так. Родичі в’ються навколо, кожен своє урвати хоче.

— Але вона боїться його. Я бачу.

— Та боїться, звісно. А що нам з тобою до цього? Нам зарплату платять за що? За прибирання та догляд за хворими. Ось ти прибирай, я уколи ставлю, а в їхні справи не втручайся. Почнеш носа пхати — перша вилетиш звідси. — Наташка подивилася на неї серйозно. — Мені одна знайома розповідала. Санітарка у них була, молода ще. Теж помітила, що з одним пацієнтом щось не те. Побігла в поліцію, заяву написала. Знаєш, чим скінчилося? Її звільнили за розголошення лікарської таємниці. Знайшли статтю. І все. Без роботи залишилася, без рекомендацій. Кому вона після цього потрібна? Нікому. А той пацієнт? Його родичі все зам’яли, зв’язки у них були. І нічого. Все як було.

Лариса мовчала, розглядаючи тліючу сигарету.

— Я тобі як людина кажу, — продовжила Наташка м’якше. — Ти хороша, совісна. Але життя таке, Ларисо. Не можеш ти всім допомогти. Та й навіщо тобі проблеми? У тебе своя мета є, квартира твоя. Ти мені сама розповідала. Залишилося зовсім трохи. Потерпи, не висовуйся. Отримаєш свої гроші, купиш житло. Ось тоді і живи спокійно.

— Угу, — тільки й відповіла Лариса.

Наташка мала рацію. По-своєму. Навіщо їй справді ці проблеми? Влізе — і що отримає? У кращому випадку догану, в гіршому — звільнення. А роботу знайти зараз непросто. Тим більше в її віці, без освіти. І квартира… Мрія всього життя. Залишилося потерпіти півроку, всього-на-всього.

Але плач не давав спокою. Щовечора, коли Лариса мила підлогу в коридорі, вона чула його. Тихий, безнадійний. Із сьомої палати. Рівно після візиту того чоловіка. Вона намагалася не думати про це. Вмикала в навушниках музику голосніше, наспівувала пісні, розмовляла сама з собою. Але варто було настати тиші — і цей звук повертався. Плач.

Віра Михайлівна плакала щовечора. А ще був цей погляд. Зляканий, згаслий. Ніби старенька вже змирилася з чимось страшним і просто чекала кінця.

У п’ятницю ввечері Лариса спеціально затрималася на роботі. Сказала, що доробить прибирання в дальньому крилі. Там якраз звільнилася палата після виписки, треба було все відмити. Чергова махнула рукою: роби, мовляв, раз хочеш.

Лариса не поспішаючи мила підлогу, витирала підвіконня, поглядала на годинник. Без десяти вісім вона почула знайомі кроки в коридорі. Виглянула. Точно. Він. Той самий чоловік у темному костюмі. Йшов упевненою ходою, в руках портфель. Пройшов повз пост медсестер, кивнув, попрямував до сьомої палати.

Лариса почекала хвилину. Потім витерла руки об фартух, відставила відро і повільно пішла коридором. Серце калатало. Вона підійшла до дверей сьомої палати, притулилася до стіни поруч. Слухала.

Спочатку була тиша. Тільки скрип мостин, шурхіт. Потім пролунав його голос. Жорсткий, холодний.

— Ну що, Віро Михайлівно, думати надумали? Чи знову будемо розмови розмовляти?

Старенька щось пробурмотіла у відповідь. Нерозбірливо, тихо.

— Не треба мені казок розповідати, — відрізав він. — Квартира ваша все одно нікому не потрібна, крім мене. Донька ваша де? Десять років не з’являлася. Вважайте, що її взагалі немає. А я ось тут, поруч. Відвідую. Турбуюся.

— Не віддам я нічого, — пролунав надломлений, тремтячий голос Віри Михайлівни. — Це моє. Я все життя працювала.

— Віддасте, — спокійно сказав він. — Рано чи пізно віддасте. Чи думаєте, я жартую? Я можу влаштувати так, що ви звідси взагалі не вийдете. Можу перевести вас у таке місце, де вам точно не сподобається. Є у мене знайомі в одному будинку для літніх людей. Там зовсім інші порядки.

— Ти не маєш права… — голос старенької затремтів ще сильніше.

— Я маю все, що потрібно, — обірвав її чоловік. — У мене довіреність. Ви самі мені її колись дали. Пам’ятаєте? Коли просили допомогти з документами. Ось я і допомагаю. За законом.

Почувся шурхіт, звук пересунутого стільця. Потім якийсь глухий удар. Ніби щось впало на підлогу. І тихий, здавлений зойк.

— Боляче? — голос чоловіка звучав глузливо. — А треба було слухатися. Я до вас по-доброму приходжу, по-родинному. А ви вперті. Вам же гірше.

Лариса відскочила від дверей. Руки тремтіли. Всередині все похололо. Вона швидко пішла коридором геть, намагаючись іти тихо, не стукати підборами. Добралася до підсобки. Зачинилася, притулилася до стіни. Дихала важко, уривчасто. Перед очима стояла картинка: маленька безпорадна старенька і цей чоловік, який погрожує їй, тисне, може, навіть б’є. Вона нічого не може зробити. Лежить і терпить.

Лариса підійшла до раковини, плеснула собі в обличчя холодної води. Подивилася в каламутне дзеркало над раковиною. Своє втомлене обличчя, перші зморшки біля очей, напружений погляд. Тридцять три роки. Все життя позаду. Робота, робота, робота. І попереду теж робота. Заради квартири. Заради свого кутка.

«Не твоя справа», — сказала вона своєму відображенню. — «Не лізь. У тебе є мета. Півроку залишилося. Не ризикуй».

Але слова звучали порожньо. Всередині росло щось важке, гнітюче. Провина. Сором.

Тієї ночі Лариса майже не спала. Ворочалася на своєму вузькому ліжку в орендованій кімнаті, дивилася в темряву. Перед очима весь час стояла Віра Михайлівна. Її злякані очі. Тремтячі руки. Синець на зап’ясті.

«Не моя справа», — повторювала вона про себе. — «Сімейні розборки. У всіх свої проблеми. Я не можу всім допомогти».

Але на душі було гидко. До ранку, коли за вікном тільки почало світати, Лариса раптом зрозуміла: вона не зможе просто мовчати. Не зможе щовечора чути цей плач і робити вигляд, що нічого не відбувається. Не зможе дивитися на злякану стареньку і відвертатися. Квартира… Це важливо. Але совість дорожча. Інакше в цій квартирі вона буде жити з думкою, що купила її ціною чужої біди.

Рішення визріло саме собою. Чітке, тверде. Вона повинна дізнатися точно, що відбувається в сьомій палаті. Повинна побачити на власні очі. Тоді зможе щось зробити. Піти в поліцію, до головного лікаря, куди завгодно. Але потрібні докази. Її слова — це просто слова. А якщо вона сама стане свідком?

У понеділок увечері Лариса працювала як зазвичай. Прибирала палати, мила підлогу, допомагала медсестрам. Поглядала на годинник. Без двадцяти вісім вона підійшла до сьомої палати. Постукала тихенько, прочинила двері. Віра Михайлівна лежала, дивлячись у стелю. Повернула голову. Побачила Ларису, слабо посміхнулася.

— Віро Михайлівно, — Лариса швидко увійшла, зачинила двері. Присіла навпочіпки біля ліжка. — Мені потрібно з вами поговорити. Він сьогодні прийде?

Старенька здригнулася. Очі розширилися від переляку…