Загадка сьомої палати: чому відвідувач змушував пацієнтку плакати і що санітарка побачила зі своєї схованки

— Хто? — прошепотіла вона.

— Ваш племінник. Він же щовечора приходить.

Віра Михайлівна відвернулася.

— Прийде, напевно, — ледь чутно сказала вона.

— Він вас ображає, правда? — Лариса взяла її за руку. — Я чула. Бачила синці. Віро Михайлівно, я хочу вам допомогти. Але мені потрібно знати, що відбувається.

Старенька мовчала. Губи тремтіли. По щоках поповзли сльози.

— Він… Квартиру хоче забрати, — нарешті видавила вона. — Каже, що я повинна йому її відписати. Що нібито у мене борги перед ним. Але це неправда. Він просто хоче заволодіти. У мене ж тільки вона і залишилася. Більше нічого немає.

— А дочка? Рідні?

— Катруся в Дніпрі. Ми давно не спілкуємося. Посварилися колись. Я винна була. Горда дуже. А тепер… — Вона схлипнула. — Він знає, що нікому за мене заступитися. Каже, влаштує так, що я звідси в будинок для літніх людей потраплю. У поганий будинок. Лякає. Документи якісь приносить, змушує підписувати. Я не розумію, що там написано. Боюся.

Лариса стиснула її тонку, холодну руку.

— Слухайте мене уважно, — твердо сказала вона. — Зараз він прийде. Я сховаюся тут, у палаті. Під вашим ліжком. Не лякайтеся, якщо почуєте шурхіт. Мені потрібно побачити і почути все на власні очі та вуха. Тоді я зможу довести, що він робить з вами. Розумієте?

— Але він вас знайде. Побачить.

— Ні. Я буду тихо. Ви тільки мовчіть. Поводьтеся як зазвичай. Він нічого не запідозрить. Довіртеся мені.

Віра Михайлівна дивилася на неї довгим поглядом. Потім повільно кивнула. Сльози блищали на її зморшкуватих щоках.

— Дякую вам, — прошепотіла вона. — Дякую.

Лариса швидко озирнулася. Під лікарняним ліжком було достатньо місця. Металевий каркас, стара конструкція, просвіт від підлоги сантиметрів тридцять, може, тридцять п’ять. Протиснутися можна. Вона зняла білі капці, поклала їх за тумбочку, де не видно. Потім лягла на живіт, прямо на холодний лінолеум, і заповзла під ліжко.

Тісно. Незручно. Пахло пилом, застояним повітрям і чимось лікарняним, лікарським. Холод від підлоги пробирав крізь тонкий халат. Лариса влаштувалася зручніше, підтягнула ноги, щоб не висовувалися. Чула, як Віра Михайлівна ворушиться нагорі. Скрипить матрац. Пружини тихо дзвенять.

— Все добре? — шепнула Лариса.

— Так, — донісся згори тремтячий голос.

Лариса лежала, намагаючись дихати тихо, неглибоко. Серце калатало десь у горлі. Долоні спітніли. Що вона робить? Якщо її знайдуть? Скандал, звільнення, кінець усьому. Квартира, мрія… Все пропаде. Але пізно. Рішення прийнято.

Минула хвилина. Друга. Три. П’ять.

У коридорі почулися кроки. Тверді, впевнені. Все ближче. Лариса затамувала подих.

Двері відчинилися. До палати увійшов чоловік. Лариса бачила тільки його черевики. Чорні, начищені до блиску. Дорогі.

— Добрий вечір, Віро Михайлівно. — Голос прозвучав майже ласкаво, ввічливо.

Двері зачинилися. Клацнув замок. Лариса ковтнула. Серце забилося ще сильніше. Вона міцно стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.

— Ну що, — голос чоловіка миттєво змінився, став холодним, жорстким, — надумали підписувати? Чи мені знову пояснювати, як треба себе поводити?

Лариса лежала під ліжком, майже не дихаючи. Холодна підлога тиснула на живіт, ребра, коліна. Тіло починало затікати, але вона не ворушилася. Не сміла. Серце калатало так голосно, що їй здавалося, його чути на всю палату.

Чоловік пройшов кілька кроків по палаті. Зупинився. Лариса бачила тільки його черевики. Чорні, дорогі, з ідеальним блиском. Він стояв біля ніг ліжка.

— Я поставив вам запитання, Віро Михайлівно, — голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася сталь. — Ви надумали підписувати договір дарування? Чи будемо продовжувати цей театр?

— Я… Я не хочу, — голос старенької тремтів. — Це моя квартира. Я все життя…

— Ваше життя, — перебив він, — закінчилося в той момент, коли ви зламали шийку стегна. Ви лежите тут уже більше місяця. Лікарі кажуть, ще місяці два мінімум. А потім що? Ви думаєте, зможете жити одна, ходити по магазинах, готувати, прибирати? У вашому віці, після такої травми?

— Я… Впораюся якось.

— Не впораєтеся, — відрізав він. — Вам потрібен постійний догляд. А хто буде за вами доглядати? Донька ваша? — Він посміхнувся. — Катруся, яка десять років вас не відвідувала? Яка після того скандалу заприсяглася, що ноги своєї у вашу квартиру більше не ступить?

— Я винна була тоді, — прошепотіла Віра Михайлівна. — Але вона дочка моя.

— Була дочкою, — жорстко сказав чоловік. — А тепер ви для неї ніхто. Чужа людина. Я дзвонив їй, між іншим. Сам. Розповів, що ви в лікарні. Знаєте, що вона відповіла? Сказала, що у неї своє життя, свої проблеми. І вішати на неї хвору матір вона не збирається.

Віра Михайлівна схлипнула.

— Брешеш ти все.

— Брешу? — У його голосі з’явилися глузливі нотки. — Хочете, покажу роздруківку дзвінків? У мене все є. Я людина завбачлива. Дзвонив їй три рази. Три рази вона відмовилася приїхати. Так що не сподівайтеся на неї. Ви одна. Зовсім одна.

Лариса бачила, як черевики перемістилися ближче до узголів’я ліжка. Він сів на стілець поруч із Вірою Михайлівною. Лариса чула скрип дерева під його вагою.

— Послухайте мене уважно, — продовжив він уже спокійніше, майже доброзичливо. — Я не ворог вам. Навпаки. Я хочу допомогти. Я єдиний, хто взагалі про вас турбується. Відвідую, цікавлюся, як лікування проходить. Хіба поганий племінник?