Загадка сьомої палати: чому відвідувач змушував пацієнтку плакати і що санітарка побачила зі своєї схованки

Результатів виявилося багато. Занадто багато. Десятки сторінок у соцмережах, форумах, довідниках. Як знайти потрібну? Лариса відкрила одну сторінку, іншу, третю. Розглядала фотографії, читала інформацію. Не те. Не та. Занадто молода. Занадто стара. Не з Дніпра.

Година пошуків. Дві. Очі злипалися. Спина затекла. Але Лариса не здавалася. Десь там, серед цих профілів, повинна бути дочка Віри Михайлівни. Повинна.

О пів на першу ночі вона натрапила на сторінку в «Фейсбуці». Жінка років сорока п’яти, темне волосся з сивиною, втомлене обличчя. Місце проживання: Дніпро. Вчилася в школі номер 23. У тому ж місті, де лежала в лікарні Віра Михайлівна.

Лариса вдивилася в фотографію. Щось у цьому обличчі здалося знайомим. Розріз очей. Форма губ. Схожа на Віру Михайлівну. Дуже схожа.

Вона клікнула на профіль. Інформації було мало. Закрита сторінка. Але в друзях знайшлися люди з того ж міста. Шкільні подруги, судячи з коментарів. Це вона, вирішила Лариса.

Написати повідомлення? Але що писати? «Добрий день, я санітарка, ваша мати в лікарні, її шантажує якийсь мерзотник»? Дурно. Не повірить. Вирішить, що шахраї.

Лариса задумалася. Треба діяти обережно. Розумно. Вона відкрила нову вкладку, знайшла номер лікарні. Завтра з ранку подзвонить до приймальні. Попросить зв’язатися з родичами пацієнтки Віри Михайлівни. Офіційно. Скаже, що стан погіршився, потрібно приїхати. Це не зовсім правда, але заради справи можна.

А ще… Лариса насупилася. Потрібні докази. Її слова — це одне. Але якщо будуть записи, свідчення… Вона подивилася на свій старий телефон. Кнопковий, без камери. Непридатний. Але у Наташки був смартфон. Новенький. Може, позичить?

Лариса лягла спати під ранок, в голові вже склався план. Ризикований. Але іншого виходу не було.

Наступного дня вона прийшла на роботу раніше. Знайшла Наташку в ординаторській.

— Слухай, можна я у тебе телефон на вечір візьму? — запитала вона без передмов. — Мені подзвонити треба. У мене свій здох.

Наташка подивилася на неї з підозрою.

— Ларисо, ти щось мудруєш, — сказала вона. — Бачу по очах. Знову з цією бабцею з сьомої палати пов’язано?

— Наташ, будь ласка, — Лариса взяла її за руку. — Дуже треба. Поверну завтра. Цілим.

Наташка зітхнула.

— Гаразд. Тільки дивись, якщо що — я тебе не знаю.

Вона полізла в кишеню халата, дістала телефон.

— Пароль «1234». Примітивно, знаю. Але мені запам’ятовувати легше.

— Дякую, — Лариса стиснула телефон у руці. — Я повинна.

Весь день вона пропрацювала як зазвичай. Прибирала палати, мила підлогу, міняла білизну. Заходила до Віри Михайлівни. Старенька лежала тихо, дивилася в стелю. Лариса підморгнула їй, приклала палець до губ. Та кивнула з розумінням.

Ближче до вечора Лариса подзвонила в довідкову лікарні з робочого телефону. Попросила з’єднати з реєстратурою. Представилася далекою родичкою Віри Михайлівни. Сказала, що шукає контакти дочки, Катерини Родіної. Чи не могли б допомогти? Реєстратор покопалася в базі. Сказала, що в картці пацієнтки є старий номер телефону. Можна спробувати подзвонити.

Лариса записала номер. Руки тремтіли. О шостій вечора, коли закінчила прибирання, вона вийшла на вулицю. Холодний листопадовий вітер бив в обличчя. Вона набрала номер. Довгі гудки. Раз! Два! Три!

— Алло! — Жіночий голос, насторожений.

— Доброго дня! — Лариса ковтнула. — Це Катерина Павлівна?

— Так. А ви хто?

— Мене звати Лариса. Я санітарка в міській лікарні номер шість. — Вона говорила швидко, боячись, що жінка кине слухавку. — У нас лежить ваша мама. Віра Михайлівна. Вона у важкому стані. Вам потрібно приїхати.

Зависла тиша.

— Моя мама? — Голос здригнувся. — Що з нею?

— Перелом шийки стегна. Лежить уже більше місяця. Стан стабільний, але… — Лариса зам’ялася. — Є… Є деякі проблеми. Серйозні. Мені потрібно з вами поговорити особисто.

— Які проблеми? — В голосі з’явилася тривога.

— По телефону не можу пояснити. Приїжджайте. Будь ласка. Це дуже важливо.

Знову тиша.

— Я… Я не спілкувалася з нею десять років, — нарешті сказала Катерина. — Ми посварилися. Дуже сильно. Вона мене тоді… — Голос зірвався. — Загалом, я не знаю, чи хоче вона мене бачити.

— Хоче, — твердо сказала Лариса. — Вона просто боїться сама подзвонити. Горда дуже. Але вона вас чекає. Дуже!

Катерина мовчала. Лариса чула її важке дихання в слухавці.

— Добре, — нарешті сказала жінка. — Я приїду. Завтра ввечері. Встигну після роботи, на останню електричку. Дякую!

Лариса відчула, як відлягло від серця.

— Дякую вам! Приїжджайте прямо у відділення. Я буду чекати!

Вона поклала слухавку. Перший крок зроблено. Тепер головне — записати на відео візит того мерзотника. Докази потрібні. Без них він викрутиться.

Увечері, за п’ятнадцять вісім, Лариса знову прокралася в сьому палату. Віра Михайлівна вже знала. Кивнула, прошепотіла: «Він сьогодні точно прийде, сказав вранці по телефону».

Лариса дістала телефон Наташки. Увімкнула камеру. Прилаштувала на тумбочці, за графином з водою, так, щоб об’єктив дивився на ліжко, але сам телефон не був помітний. Перевірила кут. Ліжко потрапляє в кадр. Добре.

— Ви тільки робіть вигляд, що нічого не знаєте! — прошепотіла вона. — Розмовляйте з ним як зазвичай. Нехай говорить все, що думає. Я все запишу.

Старенька кивнула. Лариса натиснула кнопку запису, сховала телефон за графин так, щоб не видно було, і вислизнула з палати.

Чекати залишалося недовго. О 8:03 по коридору пройшов знайомий чоловік. У тому ж темному костюмі, з портфелем. Лариса стояла в дальньому кінці коридору, роблячи вигляд, що витирає підвіконня. Він пройшов повз, не помітивши її. Увійшов до сьомої палати. Двері зачинилися.