Загадка сьомої палати: чому відвідувач змушував пацієнтку плакати і що санітарка побачила зі своєї схованки

Лариса дістала телефон, відкрила відео (вона перекинула його на свій старий, хоч якість була й гіршою, але файл відкрився). Катерина дивилася, стискаючи щелепи. До кінця запису обличчя її стало кам’яним.

— Ми йдемо в поліцію, — сказала вона. — Прямо зараз. Я напишу заяву. Ви дасте свідчення як свідок. Цього вистачить, щоб його взяли.

— Але у нього зв’язки, — прошепотіла Віра Михайлівна. — Він казав.

— У мене теж є зв’язки, — жорстко сказала Катерина. — Я десять років працюю в прокуратурі. Юристом. Знаю, як з такими розбиратися.

Лариса відчула, як всередині все тріумфує. Прокурор. Не могло бути краще.

Вони втрьох пішли в поліцію: Лариса, Катерина і лікар відділення, якого Катерина змусила піти з ними для офіційного огляду побоїв. Віра Михайлівна залишилася в палаті. Ходити вона все одно не могла.

У відділенні їх прийняли швидко. Катерина назвала свою посаду, показала посвідчення. Черговий слідчий вийшов сам. Написали заяву. Катерина розповіла все, що знала. Лариса дала свідчення як свідок. Пред’явила відеозапис. Лікар підтвердив наявність побоїв у пацієнтки.

Слідчий дивився відео, хмурячись.

— Достатньо для порушення справи, — сказав він. — Вимагання, погрози, побої. Ми його заберемо завтра ж.

— Сьогодні, — твердо сказала Катерина. — У нього є довіреність на мою матір. Він може спробувати її кудись перевести або змусити підписати документи. Треба діяти негайно.

Слідчий кивнув.

— Добре. Дайте адресу.

Катерина назвала адресу, яку знайшла в старих записах матері. Слідчий відправив групу.

Через дві години того чоловіка привезли до відділення. Лариса бачила його в коридорі. Вже не при краватці, розпатланого. З перекошеним від злості обличчям. Він кричав щось про адвоката, про права. Його провели в кімнату для допитів.

— Все, — сказала Катерина, виходячи з будівлі поліції. — Його затримали. Завтра буде суд. Дадуть, думаю, умовний термін, але головне — заборонний ордер. Він більше не зможе наближатися до мами.

Лариса кивнула. Ноги підкошувалися від втоми і полегшення.

— А довіреність? — запитала вона.

— Анулюємо завтра ж, — сказала Катерина. — Я оформлю опіку над мамою. Законну. Буду приїжджати, перевіряти, як вона. А коли її випишуть — заберу до себе. У Дніпро. Не залишу її більше одну.

Наступного тижня Ларису викликали до головного лікаря. Вона йшла коридором, стискаючи в руках хустинку. Серце гупало. Ось воно. Звільнення. За втручання в справи пацієнтів. За самоправство.

Головний лікар — літня жінка з сивим волоссям — дивилася на неї довгим поглядом.

— Ларисо Вікторівно, — сказала вона нарешті. — Я чула про ту історію з сьомої палати.

— Так, — Лариса опустила голову. — Я розумію, що порушила…

— Ви врятували людину, — перебила головний лікар. — Ви проявили сміливість і людяність. Не кожен на таке зважиться. Я пишаюся, що у нас працюють такі люди.

Лариса підняла голову, не вірячи своїм вухам.

— Я хотіла запропонувати вам іншу посаду, — продовжила головний лікар. — Молодша медсестра. З відповідною зарплатою. Звичайно, якщо ви згодні.

— Я… Згодна, — видавила Лариса. — Дякую.

Зарплата молодшої медсестри була на п’ять тисяч більшою. Це означало, до квартири залишалося не півроку, а місяці чотири. Може, три.

Увечері Лариса зайшла попрощатися з Вірою Михайлівною. Старенька збиралася. Завтра її переводили в клініку Дніпра, ближче до дочки…