Жінка мовчки стала біля труни чоловіка й вилила на неї вміст відра

Безмовність ночі тиснула, ніби сама будівля затамувала подих, дослухаючись до мороку. Анна сиділа в напівтемряві вітальні, щільно закутавши плечі в вовняний плед. У закляклих пальцях вона стискала порцелянову чашку, вміст якої давно перетворився на крижаний настій. Погляд жінки був прикутий до скла, по якому безупинно ковзали краплі, спотворюючи тьмяні плями вуличних ліхтарів.

Секунди розтягувалися у вічність. Максим мав переступити поріг цього дому ще засвітла. Спершу Анна заспокоювала себе звичними поясненнями: затримався на роботі, розрядився телефон, раптові клопоти. Однак стрілки годинника невблаганно рухалися вперед, і важке передчуття стискало груди. Раз по раз вона набирала знайомий номер, слухаючи монотонні гудки, аж поки екран мобільного остаточно не згас.

Глуху тишу близько другої ночі розірвав різкий телефонний дзвінок. Анна здригнулася й тієї ж миті схопила слухавку. Серце шалено калатало в надії почути рідний голос.

— Дружина Максима? — сухо й відсторонено поцікавився співрозмовник на тому кінці дроту. — Транспортний засіб вашого чоловіка знайдено розбитим на березі річки. Самого власника поблизу немає, однак характер пошкоджень не залишає шансів на благополучний наслідок.

Слова вдарили навідліг. Навколишня реальність — стукіт крапель по карнизу, обриси меблів, власне дихання — усе це стерлося. Порцеляна вислизнула з ослаблих рук і розлетілася паркетом тисячею дрібних уламків.

Наступна доба перетворила їхнє колись затишне житло на прохідний двір. Потяглася вервечка знайомих, сусідів і колег чоловіка. Вони говорили пошепки, стискали її в обіймах, приносили жалобні букети й без кінця повторювали завчені слова співчуття. Анна механічно кивала, вичавлювала слова подяки, слухняно приймаючи цю хвилю чужого жалю, тоді як усередині розросталася крижана порожнеча…