Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди

— Ти дитину в ліс завіз помирати, — сказала стара рівно, і від цієї рівності стало страшніше, ніж від крику. — Це тобі не я прощатиму, це тобі з Богом та з судом розбиратися. А одне скажу, Тарасе, і ти запам’ятай. Ти ж міг її при дорозі кинути, в канаву, де ніхто не ходить, а ти — в ліс завіз, де по брусницю ходять. Міг у чужий бік, а привіз у рідний. Міг просто вбити, як та стерво веліла, а лишив живою. Значить, була в тобі, пропащому, крихта совісті. За цю крихту тебе, може, Бог і помилує, а я — не суддя тобі. Іди в район, іди до слідчого, розкажи все, як є. Тим і вину свою применшиш, що правду допоможеш витягти. Іди.

І Тарас пішов і розповів слідчому все, сам, без запирання, і це його зізнання стало останнім цвяхом, що скріпив справу.

А те, що стара не прокляла його на порозі, а послала по правду, це, кажуть, і втримало його потім на плаву, не дало запитися на смерть чи руки на себе накласти. Крихту совісті Ганна Богданівна в ньому розгледіла правильно. Маргарита Павлівна дізналася про те, що справу розкрито, не від слідчого.

Вона дізналася раніше, як дізнаються такі люди, в яких усюди очі й вуха. І треба віддати їй належне, не розгубилася. Вона приїхала сама, в село, до матері.

Чорна машина, яких тут зроду не бачили, вповзла розбитим битим шляхом, розлякуючи курей, і зупинилася біля перекошеної хвіртки Ганниної хати. З машини вийшла немолода доглянута жінка в дорогому пальті, оглянула подвір’я, курник, стос дров, стару на ґанку з таким бридливим подивом, ніби потрапила не туди.

— Ви, певно, мати Оксани? — спитала вона.

Оксана стала поруч із матір’ю на ґанку. Соломію, однорічну, теплу, вона тримала на руках так, що видно було: не віддасть ні за що, ніколи.

Маргарита Павлівна подивилася на дівчинку, щось здригнулося в її кам’яному обличчі на одну коротку мить. Онука, як не крути, рідна її кров, кров її єдиного сина. Але мить минула, і обличчя знову застигло.

— Давайте по-дорослому, — сказала вдова рівним голосом. — Без істерик, без поліції, без бруду. Я ділова жінка і пропоную справу. Дитина ваша, забирайте, я не претендую. Роман одружується з іншою, у нас усе вирішено, і зайві складнощі нам ні до чого. Я дам грошей, багато грошей, стільки, скільки ви… — Вона знову обвела очима подвір’я. — За все життя в цій глушині не бачили. Дам на дівчинку, на дім, на що хочете. А ви заберете заяву, скажете: «Помилилися, погарячкували», — і розійдемося. Усі лишаться при своєму…