Бабуся знайшла в лісі візочок… А те, що було всередині, змінило її життя назавжди

А посередник вивів на водія. Його звали Тарас, і був він, як не дивно, з цих самих місць, із села за річкою, за два кроки від Ганниного. У місті він працював шофером, возив Маргариту Павлівну, і це йому вдова заплатила, щоб він «відвіз згорток подалі й лишив, де ніхто не знайде: у притулку чи в монастирі — де хочеш, аби з кінцями».

Тарас узяв гроші, узяв немовля, живе, тепле, крикливе, у дорогому візочку, з глиняним коником у пелюшці, і повіз. А довезти до притулку не зміг. На допиті Тарас, уже немолодий чоловік, плакав, не соромлячись сліз, і розповідав, давлячись, як їхав через пів країни з живою дитиною і не знав, що з нею робити.

Як не піднялася рука кинути її при дорозі, здати в казенний дім під чужим ім’ям на чуже сирітство. Як потягло його, дурня, до рідних місць, де виріс, ніби там підкажуть, як бути. І як, зрештою, збожеволівши від страху й совісті, завіз він візочок у знайомий із дитинства ліс, на старе згарище, куди сільські ходять по брусницю, і лишив там у надії, у відчайдушній боягузливій надії, що знайдуть добрі люди, що не дадуть пропасти.

— Лишив і втік. І весь рік пив, і весь рік чекав, що ось-ось постукають. Я думав, знайдуть скоро, — плакав він. — Там же стежка, там же люди ходять. Я не думав, що до ночі пролежить, що заклякне.

— Я все думав: гріха на мені не буде, якщо знайдуть. А ж знайшли живою. Бабка якась із дівчиськом знайшли, виходили. Я дізнався потім, у селі гомоніли. Рік мовчав — не міг більше.

Коло замкнулося. Усе зійшлося. Жива дитина, підробне свідоцтво, куплена акушерка, водій-земляк, який кинув візочок у рідному лісі, і глиняний коник, що пройшов цей страшний шлях від материнських рук у клініці до бабусиних рук у лісі. Ніби й справді вів дитину дорогою додому.

А ще раніше, до всіх судів, прийшов до Ганни Богданівни Тарас. Прийшов сам, пішки, з-за річки, зі свого села, неголений, постарілий за цей рік на десять літ, із тремтячими руками. Став біля хвіртки й довго не наважувався зайти.

А як зайшов, упав старій у ноги просто на мокре подвір’я, при курах, при стосі дров, і завив уголос, страшно, по-чоловічому.

— Простіть, Ганно Богданівно, простіть Христа ради. Це я, я її в ліс завіз, я, окаянний, за гроші взяв. Думав, відвезу подалі та лишу, де знайдуть, і гріх не мій буде. А ви знайшли. Ви виходили. Я ж усе знав, я в селі все чув, як ви дитину зі смерті винесли, як під опіку взяли, як ночей не спите. І мовчав, пив та мовчав, бо сказати — себе видати. Аспид я, аспид, гірше нема на світі людини.

Ганна Богданівна дивилася на нього згори вниз, маленька, стара, пряма, і не підіймала його з колін, і не гнала. Довго мовчала.

— Устань, — сказала нарешті, — нічого тут землю поганити, встань, кому кажу.

Він підвівся, розмазуючи по обличчю сльози…