Зустріч з минулим: до чого привела несподівана вечірня розмова з людиною, яку я намагалася забути

В той день про нових мешканців я вперше почула від Пелагеї. Вона прибігла до колодязя раніше за всіх, коли світанок ще тільки сірів над дахами, і сонце навіть не встигло піднятися як слід. Стояла з порожнім відром, переминалася з ноги на ногу і явно чекала не води, а слухача.

Ледве я підійшла, вона відразу пожвавилася, ніби тільки заради мене й терпіла. — Чула, Марфо? — прошепотіла вона, хоча навколо нікого ще не було. — У дальній будинок люди в’їхали. Вночі приїхали.

Тихо так, немов не в будинок в’їжджали, а від чужих очей ховалися. Я поставила відро на дерев’яний край цямрини і нічого не відповіла. Дальній будинок стояв на самому відшибі, за городами сусідів, майже скраю селища. Три роки він пустував після смерті старої господині.

Рідні її так жодного разу й не з’явилися, дах за цей час просів, ґанок повело вбік, а двір заріс бур’яном так густо, що влітку там, напевно, і козу було б не відразу видно. — Їх четверо, — продовжила Пелагея, не потребуючи моїх запитань. — Чоловік, баба і двоє дітлахів. Приїхали на возі, вузли свої познімали, занесли в будинок — і двері на засув.

Ні добридень, ні хто такі. Ніби їм тут люди не люди. До колодязя підійшла Віра з сусідньої вулиці, за нею підтягнулася Ликерія. Пелагея відразу ж розвернулася до них і почала розповідати все заново, тільки тепер уже з доданими барвами.

Чоловік, за її словами, був сутулий, немов життя його до землі пригнуло. Жінка — тонка, бліда, ніби тижнями не висипалася. Діти — тихі, як мишенята під підлогою. Звідки вони взялися, ніхто не знав.

Навіщо приїхали — теж. Віра припустила, що, може, їх сюди по роботі призначили. Пелагея тільки пирхнула. — По роботі вночі не приїжджають.

Нормальні люди вдень з’являються: в контору йдуть, папери показують, із сусідами вітаються. А ці — наче за ними хтось женеться. Я зачерпнула води, підняла відро і пішла додому. У мене своїх турбот було вище голови: Грицько чекав сніданку, корова стояла недоєна, на городі розсада вже котрий день просила води.

Та весь шлях додому і потім, поки я ставила тісто, носила воду, топила піч, думки все одно поверталися до тієї хати скраю. Надвечір про приїжджих говорило вже все селище. Один бачив, як чоловік ходив до колодязя з двома відрами і ні на кого не дивився. Друга розповідала, ніби жінка біля порога вибивала якусь ганчірку — розгублено, різко, так, немов боялася, що її за цим застануть.

Дітей майже ніхто не розгледів, через це про них говорили ще більше. Пелагея зайшла до мене ближче до заходу сонця, коли я сиділа на ґанку й чистила картоплю. Вмостилася поруч без попиту, ніби прийшла не в гості, а до себе. — Ну чого ти, Марфо, все мовчиш? — запитала вона.

— Сходила б та подивилася на них. Ти ж у нас така — усіх пожалієш, усіх приголубиш. Я чистила картоплю рівно, не піднімаючи голови. Лезо ножа йшло по шкірці довгою тонкою смугою, шкірка падала у відро.

— Нічого мені там дивитися. — А я тобі кажу, неспроста вони тут з’явилися. — Пелагея нахилилася до мене ближче і заговорила тихіше. — Або від біди біжать, або самі таку біду накоїли, що тепер ховаються.

Хіба порядні люди в’їжджають вночі? Я підняла очі. Пелагея була з таких жінок, у яких чуже життя завжди лежить на долоні: вони все бачать, все чують, все пам’ятають і потім довго носять по чужих дворах. Чоловік її давно помер, діти роз’їхалися, а розмови біля колодязя стали їй і ділом, і святом, і втіхою.

— Буває всяке, — сказала я. — Може, дорога затримала. Може, дітям зле стало. Може, іншого часу не було.

— Може, може, — протягнула вона з недовірою. — Тільки я б на твоєму місці до них близько не підходила. Будинок же їм через контору дали. Значить, своїх тут у них немає.

Чужі зовсім. Вона піднялася, обтрусила спідницю і пішла до хвіртки. Уже звідти кинула: — Дивися сама. Але потім не кажи, що тебе не попереджали.

Коли Пелагея пішла, я ще довго сиділа на ґанку з ножем у руці. Небо темніло, на дахи лягали густі тіні, над селищем проступали перші зорі. Десь далеко мекала корова, собака гавкав біля чиїхось воріт, із сусіднього двору пахло димом і вареною картоплею. Наче звичайний вечір.

Звичайне життя. Тільки за міськими городами, у дальньому будинку, горів слабкий вогник. Маленький, тремтячий, ледь помітний. І чомусь він здавався мені не просто світлом у вікні, а чимось зайвим у звичному порядку, скалкою, якої не видно, але відчуваєш.

Вночі я спала погано. Крутилася, слухала, як у сінях шкребеться миша, як за стіною посапує Грицько, і все думала: як вони там? У порожньому будинку, з дітьми, без сусідської допомоги, без звичного кутка, під чужими поглядами. Коли мій Степан помер сім років тому, мені теж особливо ніхто не допоміг.

На похорон прийшли майже всі: посиділи, поплакали, поговорили тихо, а потім розійшлися по своїх дворах. А я залишилася одна — з маленьким сином, з господарством, з боргами, з коровою, яку треба доїти і в горі, і в спеку, і коли сил немає піднятися. Я тоді вижила, бо вибору не було. Людина багато чого може, якщо від неї залежить дитина.

Але те мовчання я запам’ятала. Мовчання людей, які ніби поруч, але роблять вигляд, ніби твоя біда стоїть за парканом і не стосується їх. Вранці, ще до сніданку, я замісила тісто на хліб. Грицько здивувався, бо зазвичай я пекла через день, а тут вчорашній коровай ще не закінчився.

— Мамо, ти чого це?