Чоловік вирішив поселити всю свою рідню в моєму домі, не підозрюючи, що я вже знаю, кому дзвонити

Вона спустилася на кухню й поклала документи перед Павлом. Він витираў посуд, але, побачивши її обличчя, завмер.

— Що це?

— Спитай у своєї матері. Хоча ні, я скажу сама. Це доказ, що ви брехали. Дім не продавали. Його подарували Наталі, а сюди приїхали, бо вирішили влаштуватися за мій рахунок.

Павло взяв папери, пробіг очима перші рядки й побілів.

— Я не знав. Мама сказала…

— Досить.

— Лесю, правда, я…

— Забирайся.

Він підняв на неї очі. У них був страх.

— Будь ласка.

— Збирай речі й іди з мого дому. Зараз.

— Я не хотів…

— Геть! — голос зірвався, але Лесю це вже не хвилювало.

Павло зрозумів. Мовчки пішов у гостьову кімнату, де лежали його речі, склав їх у спортивну сумку. За десять хвилин він стояв у передпокої.

— Ключі, — сказала Леся.

Він поклав зв’язку їй на долоню.

— Пробач.

Вона відчинила двері. Не відповіла. Коли він вийшов, Леся замкнула замки один за одним і притулилася спиною до дверей.

Тиша була величезна. Та полегшення не прийшло. Натомість у грудях піднімалася холодна лють. Їх треба було не просто вигнати. Вони спробували обманом оселитися в її домі, привласнити його побут, її працю, її пам’ять. І тепер мали відповісти.

Леся пройшла передпокоєм і вперше помітила, скільки слідів лишили ці кілька днів: відбитки брудних долонь на стіні, вм’ятина на плінтусі, подряпина біля дверей. Усе це було дрібним окремо й величезним разом. Не тому, що кожна подряпина коштувала грошей, а тому, що кожна підтверджувала: вони прийшли не просити, а користуватися.

Леся подзвонила Христині.

— У мене нові дані. Це не бідні родичі зі зірваною угодою. Це продумана брехня.

Вона переказала про договір дарування. Христина довго мовчала, потім тихо присвиснула.

— Значить, тиснемо офіційно.

— Так. Я викличу оцінювача, зафіксую збитки, подам претензію. Газон, кухня, кабінет, меблі, дезінфекція. Все.

— Це буде неприємно й довго.

— Нехай. Вони мають зрозуміти, що чужий дім — не безплатний ресурс.

Поклавши слухавку, Леся пройшла кімнатами з телефоном. Знімала подряпини на стільниці, брудні стіни, витоптаний газон, зламані гілки, зіпсовані речі. Це вже була не сімейна сварка. Це була справа. І вона збирала докази для головного процесу свого життя — процесу за право лишатися господинею там, де все належало їй…