Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу

Лена зачинила за недавньою співрозмовницею двері кімнати й утомлено похитала головою. Цікаво, вони взагалі можуть говорити про щось інше, окрім цієї вже до краю набридлої теми? Щоразу, щойно вони зустрічаються, Катерина Олексіївна заводить цю розмову, знову й знову повторюючи ті самі слова.

— Олено, вам треба продати цю твою квартиру і якнайшвидше, вона вам зовсім ні до чого. І ці нескінченні наполегливі напіввимоги, напівпрохання вже починають добряче напружувати. Хоча до цього Лена завжди уважно й часто зі щирою вдячністю вислуховувала жінку.

Катерина Олексіївна була для Олени людиною дуже важливою. Досить сказати, що вона була свекрухою Лени, і донедавна жодних проблем у їхніх стосунках не було. Ну, принаймні тих проблем, які заведено вважати обов’язковими між матір’ю чоловіка та його молодою дружиною.

Чомусь, за всіма народними повір’ями й психологічними дослідженнями, між цими жінками обов’язково має точитися виснажлива битва за сина й чоловіка. Нічого подібного у стосунках Олени й Катерини Олексіївни й близько не було. Жінка зустріла обраницю сина з дивовижною сумішшю терпіння, доброзичливості й легкої іронії.

Ні, бажаною донькою себе Олена не відчула, тим паче що за багатьма критеріями Лена завидною партією не була. І першою людиною, яка це чесно визнавала, була вона сама. Особливих талантів і перспектив Лена за собою не помічала.

Освіта й робота — найзвичайнісінькі, хоч і дуже потрібні людям, — учителька молодших класів. У плані посагу в неї, яка жила з батьками у старій квартирі, теж нічого обнадійливого на той момент не було. До власної зовнішності Олена ставилася доволі скептично.

Як будь-яка дівчина, а потім молода жінка, вона вважала, що ніс міг би бути коротшим і акуратнішим, волосся — густішим, шкіра — чистішою, а ноги — довшими. Коротше кажучи, життя дається нам один раз, і було б чудово прожити його в образі такої собі, якщо не кінодіви, то принаймні красуні. А з її зовнішністю, яку заведено характеризувати досить пласким і затертим словом «симпатична», претендувати на щось особливе не випадало.

З цим переконанням вона прожила все навчання в інституті, а потім кілька років після його закінчення. Були знайомства, які потенційно могли б перерости в щось серйозне, але все якось швидко глухло, ставало нецікавим, а інколи й відверто смішним. Особливо той випадок, коли мама, перейнявшись долею непутящої доньки, підсунула їй у залицяльники сина своєї давньої подруги.

Цей кавалер, за словами мами, був чудовим хлопчиком, який майже захистив дисертацію й мав серйозні перспективи в науці. Олено, припини нарешті безглуздо хихотіти! Припинити хихотіти Лена не могла, особливо коли уявляла себе в халаті, капцях і чомусь бігудях поруч із окуляристим прищавим генієм.

Цей геній якось дивно поєднував у собі худорляві плечі й кінцівки та вельми помітний живіт. Коротше, все це було несерйозно, нецікаво й дуже некрасиво. А час тим часом невблаганно минав.

Сама недавня випускниця, а нині вчителька початкової школи Олена Олександрівна Лужина, і сама не помітила, як провела в середні класи перший випуск своїх учнів. І вже якось змирилася з тим, що, на відміну від професійного життя, особисте минає напрочуд тихо, непомітно й без дітей. Це було дуже сумно, тим паче що жодних очевидних вад у собі вона не знаходила…