Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

Оксанко, заводь свою машину, не стій стовпом.

Тарасик сказав, що в тебе субота вільна. А нам із Мартою треба у великий торговельний комплекс. Дуже треба. Тож ворушися, поки там усе пристойне не розібрали.

У мене спина не залізна, сумки я на собі не потягну. До зупинки йти пішки — задоволення для тих, кому нічим зайнятися.

Оксана завмерла в передпокої, все ще тримаючи ключі в руці. У прорізі стояла Валентина Миронівна — широка, упевнена, як шафа, що сама вирішила пройти крізь двері й нікого не питати. За її плечем маячила Марта, поправляючи блискучі губи й усім виглядом показуючи, що світ уже винен їй комфорт. Оксана навіть не встигла спитати, коли вони встигли все вирішити за неї: відповідь і так стояла в коридорі — уперта, щільна, пахуча чужими парфумами й чужими планами…

Оксана повільно подивилася на чоловіка. Тарас сидів на банкетці біля стіни й із таким завзяттям розглядав шнурки на кросівках, ніби від правильності вузла залежала доля родини.

Обличчя в нього було винувате, але не настільки, щоб втрутитися.

— Тарасе, — рівно спитала Оксана, — ти пам’ятаєш, що я збиралася заїхати в фермерський магазин по сир, потім повернутися й працювати за ноутбуком?

— Оксано, тільки не починай, — пробурмотів він, не піднімаючи очей. — Мамі важко самій. У Марти машини немає. Твій магазин усе одно по дорозі. Просто відвези їх, купіть що треба, і все. Я хочу один нормальний вихідний без криків.

Оксана мовчки вдихнула. Усередині не піднялося ні образи, ні звичного бажання пояснювати очевидне. Лише холодна, майже приємна ясність. Скандал вимагав сил, а вона не збиралася віддавати Валентині Миронівні навіть це. Надто багато разів вона вже пояснювала, виправдовувалася, поступалася — і потім увесь вечір почувалася винною за те, що взагалі насмілилася мати власні плани…