Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

Віра відчула, як по щоці скотилася сльоза. Потім іще одна. Вона не витирала – лежала й плакала в темряві, беззвучно, щоб не розбудити доньку. Вранці встала розбитою. Зварила каву, сіла на веранді. Поліна ще спала.

Віра дивилася на сад – на яблуні, на грядки, на стару лавку, на якій колись сиділа мама. Усе тут було просякнуте нею. Кожен кущ, який вона садила. Кожна стежка, яку вона протоптала. Кожен цвях, який забивав батько, а вона подавала.

Дім осиротів разом із Вірою. Але він пам’ятав. І Поліна – теж.

Віра зрозуміла, що мусить поговорити з донькою. Не допитувати, не сварити – просто поговорити. Почути її версію. Зрозуміти, що відбувається в голові шестирічної дитини, яка носить хліб на могилу незнайомої жінки.

Вона знайшла Поліну в саду після обіду. Донька сиділа на гойдалці – тій самій, яку батько повісив для Віри, коли їй було стільки ж. Бовтала ногами, дивилася на хмари.

– Можна з тобою посидіти? – спитала Віра.

Поліна посунулася. Віра сіла поруч, гойдалка скрипнула під подвійною вагою. Хвилину вони мовчали. Потім Віра сказала:

– Я знаю, куди ти носиш хліб.

Донька завмерла. Повернула голову. Очі – сірі, з цяточками – дивилися насторожено.

– Ти стежила?