Сюрприз у закинутій лісовій хатині, що змусив жінку стати навколішки

Агафія знає ліс краще, ніж власне подвір’я. Вона знає, як пахне гроза за годину до початку, де під снігом ховається звіробій, і коли замовкають птахи — отже, поруч людина з рушницею. Але цієї ночі вовчиця прийшла не по лікування і не по їжу.

Вона прийшла по борг. По той, який люди вміють тягнути роками й ніяк не наважуються віддати. Ліс не любить тих, хто приходить із галасом.

Агафія знала це з дитинства, і тому йшла тихо, як ішла завжди: не поспішаючи, не озираючись, із кошиком на згині руки й ножем на поясі. До світанку лишалося менше години. Небо над соснами стояло темно-синє, майже чорне біля обрію, і перші птахи ще мовчали в ту особливу пору, коли ліс належить тільки собі.

Біля галявини вона зупинилася й зрізала кілька стебел сушеного звіробою — листопадового, коричневого, з насіннєвими коробочками на кінцях. Насіння цієї пори дорожче за листя, заварювати взимку, коли ні ягід, ні зелені. Розтерла коробочку в пальцях, піднесла до носа — слабкий, трохи гіркуватий запах, майже нічого.

Але щось було. Отже, не порожня. Стежка тут за сім років стала її власною.

Кожен корінь вона пам’ятала на дотик, кожну ямку вгадувала раніше, ніж нога встигала провалитися. Ліхтар вона не вмикала, ні до чого. На вологій землі біля старої ялини вона помітила слід.

Широкий, глибокий, із рівною відстанню між лапами. Вовчий. Нічний, краї відбитка ще не встигли осісти.

Агафія постояла над ним секунду, потім пішла далі. У лісі в кожного своя дорога. На правому зап’ястку в неї був старий шрам, білястий, давній, що тягнувся від зап’ястка до ліктя нерівною смугою.

Рукав щільної куртки зазвичай його приховував. Зараз, поки вона нахилялася по траву, він сповз. Вона поправила його, не дивлячись.

Село прокидалося повільно, як завжди восени. Агафія йшла єдиною вулицею селища в ту годину, коли всі пристойні люди ще спали. Вона читала сліди на ґрунтівці так само звично, як інші читають газету.

Ось Степанич ходив до сараю, а ось кішка Клавдії пробігла вдруге за ніч. А ось це вже було цікаво. Біля магазину стояла машина: темно-сіра, з налиплою на колесах глиною.

Приїхали вчора ввечері, не пізніше. Номерний знак був чужий, далекий. Агафія прочитала його й запам’ятала, як запам’ятовувала все, що не вписувалося у звичний порядок.

Не тому, що когось підозрювала. Просто так було спокійніше. Вдома вона розкладала трави по мішечках: звіробій до звіробою, собача кропива окремо, висушене листя мучниці в окрему банку.

Руки працювали самі, поки голова була вільна. На полиці біля вікна стояла фотографія. Молодий чоловік років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти в картатій сорочці дивився кудись праворуч від об’єктива: чи то замислився, чи просто не хотів дивитися в камеру.

Агафія пройшла повз. Не подивилася на нього. Саме так, не подивилася — це було важливіше, ніж якби подивилася й відвела очі.

Митрич прийшов о пів на одинадцяту, втретє за місяць, зі своєю хворою спиною. Агафія чула його кроки ще з ґанку: важкі, обережні, із затримкою на ліву ногу. — Ну-бо, знімай куртку, — сказала вона, відвертаючись до полиці з банками.

— Усе гірше й гірше, Агафіє Тихонівно, — почав він крекчучи, — отут, під лопаткою, ніби хто цвях забив. — Давно забив чи з ночі? — перебила вона, не обертаючись, і почала мацати вздовж хребта акуратно, звично. Чоловік тяжко зітхнув.

— Та як прокинувся, так і заболiло. — Ясно, — вона дала йому збір у паперовому пакетику, згорнутому трикутником. — Тричі на день, — сказала вона, — тримайте в теплі й не пийте.

— Це як не пити? — уточнив Митрич із виглядом людини, якій оголосили кінець світу. — Так, зовсім.

— Три дні, — відповіла Агафія й відчинила двері, зробивши досить промовистий жест. Митрич насунув шапку й зупинився на порозі. «Сніг скоро», — подумала Агафія, дивлячись на його зігнуту спину.

— Тобі б не жити самій, Агафіє Тихонівно, — промовив він, не обертаючись, — недобре це. Вона зачинила за ним двері. Стала з того боку, притулившись плечем до холодного дерева.

За двадцять два роки цю фразу їй казали разів сто, не менше. Вона до неї звикла так само, як звикають до рипу третьої сходинки. Знаєш, що буде, і все одно здригаєшся щоразу.

До магазину вона зайшла після обіду по сіль і припаси. Тамара стояла за прилавком і дивилася з таким виглядом, ніби спеціально чекала. — Чула?